Раб на годину

POV Аліса

Зупиняємося на перехресті коло ще одного не дуже респектабельного будинку. За допомогою того ж чоловіка мені все таки вдається встати з сидіння і, схопивши його за лікоть, почемчикувати до під'їзду. Біль, що ниє у голені, весь час посилюється, за ходьби стає різким, тому аж до самих дверей квартири (а він же казав,що то буде лікарня!) доводиться мовчати та спалювати поглядом незнайомця, що так милосердно супроводжує мене. 

Двері нам вдчиняє жінка середніх років. Вона дивується, бачачи мене, але мить після - пускає нас до квартири.

Що б я не казала раніше, але житло в неї класнюче. Не ханські палати, звісно, але з нашим може конкурувати. Ми одразу звертаємо до першої ж кімнати, і мої очі осліпляються сплалахом світла. Усе тут настільки світле й яскраве, що на мить мені стає не по собі. Скоро я можу впізнати в цій кімнаті медицинський кабінет: зручний операційний стіл, тисяча та один хірургічний інструмент, апарати для рентгена, УЗД та ЕКГ.

— Ім'я, прізвище, вік, де ушкодження? — як скоромовку тараторить жінка, натягаючи марлеву пов'язку та гумові рукавички.

— Аліса, — кажу я і розумію, що від страху це слово висмоктало половину кисня з моїх легенів. — Білозьорова, сімнадцять років. Ну прям ушкодження нема, лише невеличка травма, — кидаю ворожий погляд на винуватця всього цього, який стоїть недалеко й спостерігає. — Болить тут і тут, — показую пальцями на гомілку. — Коли ходжу, то біль стає лиш сильнішим, не можу спиратися на ногу. 

Минає ще хвилин двадцять, сотні моїх гучних криків після пальпації гомілки, і терміного зробленого ренгентського знімку. Жінка лише похитує головою, а потім з полегшенням видихає та накладає мені гіпс. Виявляється, перелом гомілки без зміщення — це нічого страшного. Я аж охрініваю від такої інформації.

Збираюсь піти й якось вибратися звідси, може, вдасться викликати таксі, але чоловік, який мене збив, наказує сісти назад і почекати, доки він звільниться. Благородність, бачте, прокинулась. А коли збивав мене й ламав ногу, то не подумав про це, ні?

Двері гучно гуркають, і чуються громохкі й тяжкі кроки. Коло дверей з'являються спочатку високий, худий та з ідеально прилизаним волоссям чоловік, певне, він тут головний, а за ним на побігеньках і другий — його молодий і більш за все недосвідчений підопічний

— Вийдіть усі, окрім Атаса, — я, звісно, не тямлю, хто такий Атас, але трохи здогадуюсь, що він - це як раз таки мій майже вбивця. Тому лікарка, хлопчик на побігенька і я поспішно виходимо з кімнати.

Стоїмо за дверями, й кожен намагається вловити хоча б слово з «таємної» розмови. Хоча підслуховувати вже точно немає сенсу — найголовніший (певне, він і є той самий Граф) настільки гучно оре, що дивно, як ще сусіди не починають пити по батареях. Атас же відповідає тухо й винувато.

— Це був наш шанс раз і занавжди позбутися Невідомого! — кричить, а у меня ледь не лопаються барабанні перетинки. Цікаво, Невідомий — це теж чиєсь прізвисько? — Ти усвідомлюєш, що втратив такий момент?! Тепер, окрім всього, тобі доведеться їздити до цього дівчиська, перевіряти її самопочуття, піклуватися про неї, — агресія так званого Графа трохи тухне, тому його голос стає рівнішим і спокійнішим.

— Нам же на неї мало б бути начхати, — тихо суперечить Атас, і я знову охрініваю. Гей, пацанчику, ти ледь не відправив мене на той світ! — Хай краще Шестірка за нею бігає, — випльовує, а я чую черговий гучний удар кулаком по столу.

— Це справа честі, синку, — через щіль у двері можу бачити, що Атас випрямляється і прям-таки пишається тим, що шеф називає його сином. — Вона через тебе постраждала, — мудрим і повчальним тоном говорить Граф. — А ще є певна інформація, що це дівчисько і було… — далі голоси настільки приглушаються, що я не можу розібрати ні слова. А жаль, адже мова йде саме про мене.

Поки вони розмовляють, лікарка заварює для нас настільки кріпкий чай, що роблячи перший ковток, виникає бажання якомога скоріше виплюнути його до раковини, але виховання та норми поведінки не дозволяють мені цього зробити.

З момента потрапляння до автівки, як виявилось, Атаса, занепокоєння не відходить від мене ні на мить. Схоже, я потрапила до якогось бандитського лігва, проте зараз я ні в чому не можу бути абсолютно впевнена. У принципі, якби вони хотіли зробити зі мною щось погане, вони б уже встигли це зробити. Але вже майже північ, і я досі жива й частково здорова, тому не все так погано.

З гіпсом на гомілці виникає дивне відчуття. Я розумію, що з переломом не зможу втікти, якщо що, не зможу дати відсіч. Хоча гіпсом доволі сильно можна буде вдарити когось, але з ним я не зможу навіть ногу підняти. До речі, праву.

Сусідні двері зі скрипом відчиняються, і з них виходять Граф і Атас. Перший— доволі собі задоволений, другий — не дуже.

— Алісо, — починає головний. — З цього дня і до твого одужання цей хлопична, — киває на Атаса. — Майже що твій раб. Роби з ним усе, що заманеться, — сам же чоловік стоїть збоку й мовчи киває.

— А можна відмовитися від цього? — у мене в самої в роті пересиха від моєї наглості та безпардонності. — Я просто піду додому й забуду про це? — тихенько додаю, навіть без віри в свій успіх.

Висить у повітрі недовге мовчання, і я від страху втискаюсь у стіну, спираючись на милиці, люб'язно позичені мені лікаркою.

Першим до тями приходить Атас. Він повільно, але впевнено підходить до мене й різким рухом спирається правою рукою на стіну зліва від мене.