2. Місія з тріском провалилась

Молодий чоловік миттєво вискакує з автівки та кидається підіймати мене. Щойно очі починають адекватно реагувати на світло, я їй відкриваю. За допомогою чоловіка я маю змогу піднятися на ноги, хоча одна з них продовжує пекельно боліти.

— Давай швидше! — покваплює незнайомець і ледь не силоміць запихує мене до власної автівки, після чого сам сідає за кермо та за декілька секунд розганяє беху (те, якої марки автівка мене збила, я не змогла не помітити) до нереальної швидкості.

Я намагаюсь відповісти йому, наказати, аби зупинився, піти або краще втікти звідси. Проте з мого рота вилинає лише безглузде мичання.

Здійснивши декілька маневрів та поворотів, він різко тисне на гальма, через що чується протяжний звук тертя коліс з асфальтом, і я ледь не влітаю у переднє скло.

— Зачекай декілька хвилин, — коментує те, що відбувається. — Скоро повернусь, — недбало кидає він і, миттєво вискочивши надвір, грюкає дверьми та ставить автівку на сигналізацію.

Я довго намагаюсь перетварити те, що трапилось, але усвідомлення не приходить. Схоже, мізки теж пошкодились. Я у мокрій майці та шортах, на додачу ще й замазана у бруді та трохи в крові, сиджу в зачиненій автівці незнайомого хлопця і намагаюсь розгледіти його десь на вулиці. На жаль, усе марно.

Нога болить повністю, починаючи від стопи, й завершуючи малогомілковою кісткою, але більш за все, звісно, тягне гомілку. Та ще й з руки (яку я намагалась виставити вперед у надії зупинити транспортний засіб) продовжує сочитися кров у районі плеча.

Схоже на те, що дощ уже закінчився, тому що на велетенських калюжах я більше не бачу свіжих краплей. Хоча стоп, мені варто думати взагалі не про це. Що мені робити та як вибратися з автівки?

Оцінюючи ситуацію, розумію, що найкраще буде вчинити втечу, тому що хто зна, куди мене повезе цей ненормальний (те, що він ненормальний, я знаю точно, нормальний мене б не збив).

Швидковідчиняю вікно й намагаюсь протиснутися надвір. Щойно моя голова та половина тулуба опиняються на свободі, як хтось різко тисне мені на лоба, змушуючи знову опинитися в салоні автівки.

У тиші той же незнайомець відчиняє водійські дверцята й сідає досередини. Бачачи його погляд, можна зрозуміти, що він чимось засмучений: певне, те, заради чого він сюди приїхав, здійснити не судилося.

Тільки зараз мені вдається поближче розгледіти чоловіка. Його кудлате світле волосся майорить на вітрі: воно одночасно не коротке, але й не довге. Сірі очі, як я вже встигла помітити, засмучено дивляться вдалечінь, а щетина, що ледь проступає, накидує йому декілька років. Сам він виглядає зовсім нестарим: років двадцять - двадцять п'ять від сили. На тілі - джинси й футболка, що добряче так обтягує його мускули й кубики преса.

— Покажи, — нарешті він позбавляється заціпеніння і обертається до мене. Наказує.

— Ти не лікар, аби я тобі свої рани показувала, — обурююсь я, на що незнайомець шумно видихає.

— Я тебе збив, — та ну блін, а я й не знала, думала, комарик укусив. — Мені необхідно оцінити збитки, які я тобі наніс, і дізнатися, чи обов'язково їхати до лікарні, — я відповідаю мовчанкою. — І що ти мені накажеш робити?

Я сумніваюсь і від страху кусаю нижню губу, намагаючись виглядати якомога впевненішою, але, певне, у мене це не дуже виходить, тому що наступної миті я відчуваю солоні сльози на щоках.

— Відпустити мене, — пошепки.

— Так не піде. Знаю я вас таких: спочатку просять відпуститии, а потів заяву пишуть, — ну й на що я, загалом-то, розраховувала? — У тебе є два варіанти. Перший: ми їдемо до лікарні, де тебе оглянуть та вилікують. Друге: ми їдемо до мене додому, де я самостійно оброблюю тобі поранення.

Сльози починають тікти ще з більшою силою, тому я погоджуюсь на лікарню. Їхати додому до незнайомця зовсім не хочеться.

Уже через декілька хвилин ми торкаємось. Я з хвилюванням позираю на водія, а він безперерво дивиться на дорогу. За вікном уже давним-давно темно, тому я навіть не намагаюся розгледіти вулички, які, очікувано, виявляться мені незнайомими.

— Доброї ночі, — чую я, після чого різко повертаюсь ліворуч. Чоловік базікає телефоном, тому я намагаюсь вникнути в суть, аби як мінімум знати, що зі мною відбувається. — Провалилось. З тріском, — киває головою, хоча, можливо, розуміє, що співрозновник не бачить його жестів. — Це не все, — набирється хоробрості і шумно видихає, від чого по всьому салону починає витати аромат ментолу. Певне, жуйку до цього жував. — Дорогою я збив одну дівчину, — кидає на мене короткий погляд, від якого мені стає не по собі. — Зовсім поруч з ним, — зі слухавки доносяться гучні крики та лайка. — З нею все добре, Графе, — заплющює очі, і мені стає страшно. Він за кремом. З заплющеними очима. Через цього придурка, який не дотримується правил дорожнього руху, ми можемо врізатися у щось і розбитися до біса! Далі стає ще гірше: схоже, він пошкодив мою частину мозку, що відповідає за адекватність. Або мені мариться, або він дісно розмовляв з графом. Краще вже з графом, аніж з графіном. Подумки я посміхаюсь власному жартові й продовжую слухати діалог далі. — Я саме везу її до нашого медпункту, там і зустрінемось, — завершує розмову й відкидає телефон на задні сидіння. 

Зовсім недовго ми їдемо в тиші, коли незнайомець вирішує заговорити зі мною. Спершу він окидує мене поглядом, а потім у тій же тиші дістає з задніх сидінь шкіряну куртку, не відводячи погляду від дороги, і недбало кидає мені її до рук.