1. Вам уготовано померти іншою смертю

— Ух ти, здається, дощик накрапає! — доноситься повний захоплення дитячий голосок  з лавки поруч.

Декілька мілких крапель падають мені на руки та обличчя, від чого я підіймаю погляд до неба: воно повністю затягнуте густими сірими, ледь не чорними, хмарами. Але мені абсолютно начхати на непогоду. На фоні чергових сварок з батьками грибний дощик здається мені дрібним неладдям

Згадуючи батьків, я мимоволі стискаю зуби так, що чується скрегіт. Вони тільки-но сьогодні повернулись з закордонного відрядження. Я думала, що за цей місяць ми встигнемо засумувати одне за одним: щойно вони переступлять поріг, ми обіймемося, з посмішками на обличчях, радісно перебиваючи одне одного, розповімо одне одному те, що відбулось за той недовгий час, що ми не бачились, а ввечері сядемо втрьох пити чай, як це роблять в усіх нормальних сім'ях. Проте в реальності вони не встигли навіть увійти до квартири, як я почула лайку. Мовляв, не мала я намагатися щось готувати, адже все засмерділо запіканкою. Сказали, в такому випадку я мала залишити повара понаднормово, попри те, що суботами вона має свій єдиний вихідний.

Далі розпочалися допити про мої успіхи в школі, але коли батьки зрозуміли, що сьогодні календар зупинився на відмітці «13 липня», замовкли. Завершилось усе як завжди: питання про друзів та майбутню професію я намагалась ігнорувати, але навіть у такій ситуації батьки знайшли причини для того, аби вважати мене невдячною донькою, яка навіть нормальне коло спілкування обрати собі не може, а про спеціальність вони й говорити довго не стали. Просто сказали, що я покалічу собі життя таким рішенням, та й взагалі варто слухатись батька, який вважає, що головне - знайти гідного чоловіка, пошуки якого тривають уже не перший рік.

Справа в тому, що мій батько - Ігор Ілліч - доволі впливовий бізнесмен, чия компанія щороку посідає вищі місця в рейтингу продажу тютюнових виробів. Триста днів у році його нема вдома, а разом з ним і матері, яка їздить зним усюди куди можна й куди не можна. Вдвох вони давним-давно спланували мою долю: у вісімнадцять років я вийду заміж за одного з синів татових компаньйонів, аби об'єднати дві компанії, і як наслідок, батько разом зі своїм сватом стануть абсолютними монополістами у цій сфері.

Моя мати - Ольга Вікторівна - закінчила медицинський університет, але так і не пропрацювала жодного дня в своєму житті. Ще в юності вона зустріла батька, вийшла за нього заміж, і завважала (і досі її думка не змінилась) непотрібним працювати.

Я - третій зайвий. З раннього дитинства мене лишали на гувернанток, які піклувалися про мене більше за рідних батьків. З дванадцять років я лишалась вдома одна на довгий час: деякі відрядження батька затягувалися до двох місяців. Звісно, на банківському рахунку завжди була кругленька сума, щодня додому приходив кухар, а тричі на тиждень - прибиральниця. Проте я досі жалкую, що недоотримала батьківської уваги в дитинстві.

Чому я не розповідаю батькам про своїх друзів? Насправді все неймовірно просто. По-перше, не бачу сенсу ділитися такою інформацією з, можна сказати, чужими людьми, хай навіть біологічно вони мені рідніше інших семи міліярдів; а по-друге, найкращих друзів у мене двоє: Кіра та Міхей. Перша - моя вже колишня однокласниця, а другий - сусід, з яким я теж не проти сходити погуляти та розвіятись. Усе могло б бути більш райдужно, якби Кіру не випхали з десятого класу (а такі друзі автоматично стають ворогами номер один для батьків), і вона цілий рік сиділа вдома, тому що подавати заявки до колледжів уже було пізно, а до інших шкіл її не хотіли брати. Міхей більш відповідальний за мою дурнувату подругу, але його мінус (з точки зору батьків, звісно), що він полюбляє випити. Хлопцю вже двадцять, а тому законом не заборонено повертатися додому в устілку п'яним під ранок, нічого не усвідомлюючи та забуваючи власне ім'я.

Поки я обмірковую власне життя, дощ посилюється, тому мої легенька майка та джинсові шорти виявляються настільки вологими, що, вичавивши одяг, можна спокійнісінько напоїти всіх дітей Африки, що страждають від зневоднення.

Я вирішую прогулятися парком. Нормальні люди вже давно заховалися у своїх теплих затишних оселях, або хоча б під парасольками. Я ж хочу відчути цю красу літнього доща. Дрібні краплинки падають на дерева, повільно котяться листтям, корою, а потім різко зриваються і ще в польоті розлітаються на тисячу уламків. Різко струшую головою в бажанні прийти до тями, відкидую ідею, що моментально спала мені на думку. Це не вихід. Батьки завтра знову поїдуть, тому все буде як після маку.

Гуляю парком хвилин сорок, після чого розумію, що останні півгодини блукаю незнайомим мені рійоном. І, бачачи стан місцевих будинків, розумію, що район вельми неблагоприємний. Необхідно якомога скоріше повернутися до парку, звідки прийшла, бо літнє сонце вже давно заховалося за горизонтом. І зовсім не через неймовірного скупчення хмар.

Як назло, я виявляюсь на перехресті. Піду праворуч - коня позбудусь, піду ліворуч - голови позбудусь, - прямо - заміж вийду, назад - вовка залізного зустріну. Чи як там у казках говориться?

Усвідомлюючи, що осяяння так просто не прийде, я вирішую думати логічно: мій будинок у північній частині міста. Якщо сонце зайшло зліва, значить це захід, тобто праворуч від нас схід. Чи праворуч, там південь? Чому тут нема дерев, за мохом легше орієнтуватися, він росте якраз з північної сторони. Напевно.

Ледь не спіткнувшись, помічаю, що шнурки на кросівках майорять в такт вітру і моїм рухам. Не встигаю навіть присісти, аби зав'язати неслухняні мотузки, як щось зі свистом пролітає повз мого вуха, вдаряється об скляні двері задрипаного магазинчика, рікошетить, а потім залишається у проміжку між цеглами сусіднього будинку, поруч з яким я якраз стояла.

Здивованим поглядом проводжу ймовірними місцями, звідки це "щось" могло з'явитися, але нічого не помічаю. Повільно йду до постраждалої стіни, і бачу там пулю. Звичайну таку автоматну пулю, котрою стріляють зі зброї.