Він повернувся… хоч вона вже й не чекала. А може й чекала, тільки й сама не знала. Чому він не дзвонив і не писав? Вона не питатиме. Хіба є в цьому сенс? Він скаже, що не було інтернету, часу… був страшенно зайнятий. Звичайно, він знайде тисячі причин. Хіба їй хочеться про це слухати? Нехай все буде, як буде… Він знову поряд. Такий гарний, сильний і невідомий. Він – як письменник, якого хочеться читати ще і ще, бо кожен його твір унікальний і неповторний. Так, вона часто ловила себе на думці, що ніколи не знає,чого від нього чекати. Кожного разу це було, як вперше. Нові емоції…дике хвилювання… Ніби відкриваєш подарунок і не знаєш, що там.
Він обіймав. Вона мовчала. Здавалося, весь світ належав лише їм. Врешті вона порушила тишу:
– Я вже піду…
– Ти кудись поспішаєш?
– Ні. Подумала, що ти поспішаєш.
Він усміхнувся і стис її в обіймах… їй стало боляче.
– Я сумував…
– Я теж..
Вони кохалися… знову і знову… Чи хотіла вона з ним залишитися? Так. Хотіла. Покинути все, податися світ заочі, бути лише з ним… завжди. Чи хотів він цього? Можливо. Казав, що хотів, хоч вона й не питала. Що ж їм заважало? Вони були надто схожі. Як плюс і плюс, або мінус і мінус… Дивно, як вони взагалі притягувалися… наперекір усім законам природи! Мабуть це доля грала з ними в якусь дивну, лише їй відому гру. А вони навіть не знали правил… Так, це була гра без правил, без переможців і переможених. Вони просто жили, кохали, відчували…
#9338 в Любовні романи
#2238 в Короткий любовний роман
#3249 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.09.2021