Розділ 23

Розділ 23

А як можна вгамуватися жінці, у якої життя як танець? Коли їхній колектив - це спаяне, відчайдушно веселе, відчайдушне і просто бешкетне товариство однодумців, у яких в голові часто «Ну що б ще створити такого притакого». Вони їздили на фестивалі не раз і не два на рік. І привозили гранд-прі. З ними часто їздила команда вболівальників, а насправді чоловіків і подруг, до обов'язкив яких входило голосно плескати і ще голосніше кричати браво!

Фестиваль в приморському містечку. Сцена неподалік від готелю. Після виступу в костюмах повертались до себе. Дорогою завернули у відкрите кафе, повечеряти й відзначити успіх на сцені. П'ять кафе навколо, і ніде ні душі. Червень, тільки самий початок сезону. Сіли. Замовили. Нудно! Дівчата, а давайте потанцюємо? Швидко домовилися поставити їхню музику і понеслося! Та з таким настроєм! Один танець, інший, третій. Навколо кафе зібрався натовп глядачів, що несміливо обмірковують скільки буде коштувати вхід? Він до глядачів, концерт безкоштовний. Через п`ять  хвилин, жодного вільного столика. При тому, що у інших жодного зайнятого. Аплодисменти! У дівчат роздуваються ніздрі від успіху. Директор кафе разом з їхнім замовленням приносить комплімент-пару пляшок шампанського, а шашличник тягне велику тарілку шашликів. Танцюють уже не іспанські, танцюють уже просто під шлягери, танцює все кафе. І на танцполі тісно. Як здорово, якщо тісно на танцполі! І їхні дроби, їхні вигуки «Олеее» чутні за версту. Вони не танцювали класичні танці, вони танцювали танці вуличні.

Під час фестивалю в Болгарії, коли вони були в костюмах, до неї підходили і просили з нею сфотографуватися. І вона, думаючи про своє, вона не пам'ятала куди поклала віяло, машинально ставала в позу «Показ» Спідниця вбік і посмішка. Це професіоналізм, сміявся він, коли віяло все-таки знайшлося.

Їхнім улюбленим містом став старовинний і пафосний Львів. Ось куди вони їздили великим складом з довгою групою підтримки. Виступали на дерев'яних підмостках вуличних кафе, де добре виходило стукати дріб, влаштовували флеш-моб на центральній площі. Бродили по кав'ярнях і ресторанах. А ввечері відривалися в нічному клубі, де грав обалденний оркестр, де пиво лилося рікою, де в кутку столів стояли порожні пластикові пляшки, якими всі стукали по столу, допомагаючи зоряному барабанщику.

Олеся Алексу після великої перерви в листуванні:

Милий Алекс!

Де ти є? В Ізраїлі - Америці - Одесі? Де б ти не був, я просто зобов'язана тобі похвалитися черговим фестом у Львові! Знаєш, Львів - це щось неповторне! Я була у Європах, але такого святкового, відчайдушно радісного міста зі своїм обличчям я не знаю. І з кожним приїздом все більше закохуюся в нього...в центрі буйні, веселощі - а зайдеш за вуличку - там таємничі милі куточки з затишними кафешками...

А який же це кайф танцювати в самому серці Львова, на площі Ринок під гучні оплески натовпу.

Коротше, хочеш - не хочеш, а фотки мої дивись!

Коли вони їхали за кордон, начебто ненадовго, начебто так, просто затіяли собі подорож, він хотів об'їхати це місто, щоб швидше потрапити на кордон. А вона несподівано для нього розревілась і сказала: «Я хочу попрощатися зі своїм улюбленим Львовом» Він тоді пропустив повз вуха слово попрощатися. Він про нього згадав тільки коли її не стало. Тоді для нього напевно це звучало як «побачитися». Вони кинули машину на якійсь парковці, поїхали на таксі в центр, пообідали в її улюбленому кафе, а потім вона, посадивши його на лавочку пішла сама бродити по Львову. Прощалася. Вона завжди була трохи провидицею і знала, що сюди вона не повернеться.