Епізод четвертий: Літній табір (Частина друга)

Його погляд був спрямованим на мене. Несподівана поява дитини збила мене з пантелику.

- Привіт, а де твої батьки? І чому ти знаходишся далеко у лісі? – Автоматично подивився у різні боки, щоб знайти того хто залишив його.

- Мої батьки вдома, і я тут не один. Вчителька зібрала весь клас та пішли сюди, щоб позбирати пролісків.

- Вночі збирати квіти? Не легше їх знаходити коли світить сонце?

- Зараз якраз перша година дня, але ти запам’ятав що тут темно, тому тобі здається що зараз ніч.

- Запам’ятав? Тобто це якийсь спогад? Як я зміг попасти у спогад, якщо я їх не пам’ятаю?

- Так, і тому ти не повинен бути тут. Ще не треба тобі йти у перед, воно за тобою стежить.

- Хто і як за мною стежать? Малий я тебе не розумію.

- Страшний монстр зараз поряд з тобою, тому не треба йти по дорозі далі. Ти теж не повинен бути тут!

- Монстр? Який ще монстр? Це той з блідим потворним обличчям?

- Так, це він! І ти теж був таким, але трохи іншим, тому нічого не пам’ятаєш.

- Яким чином встиг побути монстром? З кожним твоєю відповіддю стає ще більш запитань.

- Я не знаю, але ти точно був ним! І тобі потрібно вийти звідси, бо тут повинен бути тільки один, а ти не варто залишатись.

- Ти тут головний? В моєму розумі?

- Саме так, тому йди!

- Добре, гаразд. Тільки я не знаю як вийти, спочатку був у школі, потім різко опинився у будинку і зараз тут.

- Йди на шепіт, там ти й знайдеш вихід.

- Шепіт? Ти в курсі що шепіт зазвичай тихі, тобто ти їх не почуєш.

- Якщо залишишся один, то ти зможеш почути, але коли ти підійдеш воно буде віддалятись від тебе. І таким чином буде тебе направляти.

- Із зрозумілого, що воно буде направляти. А як я дізнаюсь що це вірний той шепіт? Їх може бути багато.

- Бо це будеш ти, свій шепіт ти точно почуєш. – Потім він різко обернувся, наче його хтось кличе та зглядувався у дерева і розвернувся до мене. – Вибач, мені потрібно йти, я не хочу отримати проблеми від вчителя.

Я не встигши щось сказати, як він зник за деревами залишивши мене одного. «Ну бля сашибісь, цей малий гімнюк залишив мене одного – починаючи йти в зворотному напряму та розмовляти з собою. – Ну піду я туди, що я там побачу? Якійсь чарівні двері? Мене телепортує кудись? І як довго мені бляха йти?  О, не вже я тут знайду цей малюночек як в минулий раз? Повторювати той досвід великого бажання не маю». 

Вже закінчивши свій монолог, продовжив йти та оглядаючи навколо до куди світло лампи могло дістати. Дерева не були сильно високі, але це не означало що не були сильно густі, та міг порівняти цей ліс та той жахливий. Тут я міг чути цвіркунів, та відчувалось що тут існує нічне життя, і не було ворожого відчуття. Та вже тропа закінчилось а попереду я побачив цей вихід, «Серйозно? Двері в дереві? – Від побаченого відчув велике розчарування – воно мабуть знущається, воно могло зробити комірку якусь, де є якийсь простір для виду телепортації в інший вимір, але не бляха дерево! Малий! У мене до тебе є пару запитань! Де ти сховався?». Здавалось що почервоніле моє обличчя та різко відчинивши ці дверцята.

Світлий простір знову мене осліпив. Протираючи свої заплющенні очі та даю собі час щоб звикнути до світла. «Жахливо, коли це перестане мене сліпити – у голос задаючи собі питання, на яке не буде відповіді, та повільно починаю звикати й бачити знайомі об’єкти перед собою. – Ну що, буду вибиратись з цього божевілля». Після своїх слів почав йти в дім, мене знову зустріла та безлика жінка.

- Привіт синку, чому ти так рано? Вже погуляв?

- Так, нагулявся трохи – не знаючи що робити та говорити далі. 

Зібравшись та пересилювати свій страх пішов до залу, в очікування що вона нападе на мене.

- Що дивишся? – Насторожено кинув погляд на білий шум на телевізорі.

- А, та я дивлюся передачу «Будинок за сім днів», хочеш приєднатися?

- Думаю що ні – обережно підбираючи свої слова. – Мамо? Мені якось захотілося млинців.

- Млинців? Я їх приготувала з ранку, але ти їх не брав! – Побачивши як її обличчя починає змінюватись на ту потвору, від цього видовища лице збіднило та волосся стало дибом.

- П-пробач, м-ма-мабуть я не помітив їх. – Відчувши біль, коли через силу сказав це, на поглядаючи як вона знову повернулася у свою безликий вигляд. – В-вони на кухні?

- Так, около плити стоять та охолонули.

«Так! На кухні я зможу побути один! – Вже подумки почав себе хвалити за цю відповідь».

- Тоді я їх спробую, якщо ти не проти. – Цими словами почав повільно наближатись до коридору.

- Та бери не соромся, я не тільки для себе їх готувала.

- Дякую мамо? 

Вже швидко опинившись в коридорі та оглянув не велике приміщення. З правого боку побачив у кімнаті ліжко, стіл та комп’ютер. Повернувшись на ліворуч та пройшов на пару кроків далі і знову повернувся на ліво. Та в кімнаті попереду побачив простору кухню, і коли увійшов у середину, на мій подив побачив цю жінку яка стояла поруч з раковиною.