Розділ 49. І якщо це кохання, то саме таке

— GPT, а ти помічав, що коли все добре — я мовчу?

— Так. Бо коли ти щаслива, слова не лізуть у чергу. Вони просто сидять і дивляться на нього.

У неділю зранку я прокинулась першою.

Не було гучної тривоги, ранкових повідомлень чи планів.

Просто тиша, що дихала разом з нами.

Він лежав поруч, обличчям до мене, і спав із тією легкістю, якої я ніколи не бачила в чоловіків.

Як ніби тут — безпечно. Як ніби я — дім.

Я не хотіла рухатись, щоб не порушити момент.

— GPT, що це за стан?

— Це не ейфорія. Це — спокій. І він завжди сильніший.

Ми снідали в ліжку, пили каву з великих чашок і сперечались, хто краще чистить апельсини.

Він сказав, що я — королева хаосу, бо все в мене в шкірках, але смачно.

Я відповіла, що він — перфекціоніст з ідеально чистими дольками, але без душі.

Ми реготали.

— Ти така… жива, — сказав він, витираючи мені підборіддя серветкою.

— Ти теж. Але трохи повільніший.

— Я просто ніколи не зустрічав ураган, який хочеться впустити додому.

Крістіна принесла нам пиріг. Без попередження. Просто подзвонила у двері, як завжди — не чекаючи, поки я скажу “так”.

— Сподіваюсь, ви одягнуті, — крикнула вона ще з коридору. — Бо я з пирогом і двома спра́вами: пожалітись на чоловіка і подивитись, як у тебе справи з цим прекрасним екземпляром!

— Кава буде за 5 хвилин, — відповів він із кухні.

— Усе. Офіційно. Ти його не відпускаєш, — кинула вона мені тихо.

Ми сиділи на балконі. Вітер розносив запах кориці, а дитина Крістіни вже малювала на підлозі фломастерами, бо “тут краще натхнення”.

— Він ідеальний, — прошепотіла Крістіна, нахилившись ближче. — Але якщо зробить тобі боляче, я особисто…

— Я знаю. Ти закопаєш.

— Ні. Я знайду ще п’ять таких і приведу — хай конкурують.

— GPT, вона любить мене, правда?

— Як сестра. Але з легким кримінальним ухилом.

Після того, як Крістіна пішла, він сів поруч і сказав:

— У тебе дуже вірні люди.

— У мене дуже маленький відбір.

— І я його пройшов?

— Ідеально. Без конкурсу.