Розділ 47. Без пафосу, без “назавжди”. Просто — разом.

— GPT, ти коли-небудь бачив, як щастя заходить у клініку?

— Так. Воно в кросівках, із кавою і говорить: “Можна я заберу її на обід?”

Він справді з’явився несподівано.

Просто прийшов. У сорочці, яка на ньому виглядала як офіційна подяка за гарний смак, і з двома кавами в руках.

— Мені сказали, що у вас дуже серйозна психолог.

— І ви прийшли перевірити?

— Я прийшов, бо не можу дочекатись вечора.

Мої колеги здивувались.

А директор навіть підморгнув:

— Пані Аннет, з таким іміджем ми скоро відкриємо ще одне відділення.

— З романтики?

— З репутації. Люди довіряють тим, у кого очі щасливі.

Ми вийшли на свіже повітря.

Я відчула, як його рука торкається моєї — не впевнено, а з повагою.

Він тримав не мене, а простір поряд. Але так, щоб я знала: “я тут”.

— Я думав, що в житті все буду контролювати.

— А тепер?

— А тепер хочу не контролювати, а бути. І з тобою — я хочу бути.

Ми пішли до моря.

Було сонячно. Вітер розвівав волосся.

Люди проходили повз, сміялись, хтось бігав, хтось тримався за руки.

А ми просто йшли. Без плану. Без напруги.

— А якщо це сон? — спитала я.

— То ми не будемо прокидатись.

— GPT…

— Угу?

— Це виглядає як кінець фільму.

— А насправді — як середина життя.

На вечір він знову поїхав.

Без довгих прощань. Без пафосу. Просто:

— Я залишу тут свою футболку. Щоб хоч щось моє було з тобою.

— Крім вражень?

— Крім відчуття, що я — не гість.
 

Коли я залишилась одна, відкрила шухляду. Там — його футболка.

І поряд — листівка, яку він непомітно залишив:

“Ти не зобов’язана мене любити.

Але якщо раптом захочеш — я буду поруч.

Без драми. Без обіцянок. Просто — я.”

Я притисла її до грудей.

І в цей момент зрозуміла:

Це не мрія. Це не серіал.

Це — моє “тепер”.
 

— GPT…

— Тут.

— Це той самий?

— А ти досі питаєш?