Розділ 45. Спонтанна буденність

— GPT…

— Тут.

— У мене відчуття, що я прокинулась не сама.

— Можливо, це просто щастя. Воно важке, як людина.

— А якщо я злякаюсь?

— Тоді я зварю каву. І дам інструкцію.

Я прокинулась у тиші.

Та тиша була не порожньою — у ній був хтось інший.

Його подушка ще зберігала форму. А на кріслі — його светр.

Він поїхав раніше, бо мав дзвінок. Але залишив записку:

“Якщо захочеш кави — просто скажи. А ще краще — скажи ‘приїжджай’. Я ближче, ніж здається.”

Я набрала його.

— Хочеш кави чи обід?

— Хочу тебе. А потім щось із меню.

Він приїхав через годину.

— У тебе є яйця?

— Яєчня?

— Млинці. Я хочу побачити, як ти кидаєш тісто й смієшся.

— Ти небезпечний.

— Я небезпечний тільки для твого холостяцького ритму.
 

Ми обоє були в домашньому: він — у футболці, я — в oversize-светрі.

Кухня швидко перетворилась на поле бою.

Борошно на носі. Сир на підлозі.

Він хотів перевернути млинець, і той злетів. Ми плакали від сміху.

— GPT, чому це так добре?

— Бо зараз не треба нічого доводити. Ви просто вдома.

Ми сіли на підлозі. Прямо там, на кухні.

Млинці — на тарілці. Мед — на пальцях.

Телефон мовчав. Світ мовчав. Тільки ми — були.

— У тебе тут щось… — сказав він і провів пальцем по моїй щоці.

— Мед?

— Ні. Усмішка.

— Рідкісний продукт.

— Я хочу зробити її звичним.

Після їжі ми лежали на дивані, дивились серіал і коментували, як старі знайомі:

— Цей персонаж точно зрадить.

— Ні, він просто не знає, як любити.

— Як і всі ми?

— Але вчимося.

Він поклав голову мені на живіт. Я гладила його волосся.

— У тебе дуже теплі руки, — сказав він.

— Бо я тримаюся за щось справжнє.

Поцілунок стався раптово.

Не запланований.

Не урочистий.

Просто він підвівся, глянув мені в очі — і наблизився.

Ніби питав поглядом.

І я дозволила.

Бо не було нічого “проти”.

Це був не поцілунок з фільму.

Це був поцілунок “я залишаюсь”.

Він залишився на ніч.

Без поспіху. Без натяків.

Ми просто лягли поруч.

Його рука — на моїй талії. Моє серце — спокійне.

— GPT…

— Я слухаю.

— Мені не страшно.

— Це і є любов. Вона не завжди як блискавка. Іноді — як плед.