Розділ 38. Коли хтось залишає слід там, де не мав бути

У кабінеті було тихо.

Я увімкнула настільну лампу, зробила два ковтки води й сіла.

Здавалось, тут нічого не змінилось.

Але я — змінилась.

У тілі ще залишалась тривога. Але поруч із нею — внутрішнє “я не зламаюсь”.

На дверях постукали.

— Можна?

— Так, заходьте.

Клієнтка — Дарина, 28 років, маркетологиня, приходить уже третій місяць.

Ми зазвичай сміємось. Говоримо про стосунки, невдачі, життя.

Сьогодні — вона з кавою і усмішкою.

— У вас такий спокійний погляд сьогодні.

— Ви перша, хто так каже.

— Ага. Бо зазвичай він “я бачу ваші травми навіть через шар макіяжу”.

Ми посміялися.
 

Сеанс був легким. Вона говорила про нового хлопця, якого боїться втратити, хоча ще не встигла його повністю пізнати.

— Це нормально — прив’язуватись до проєкції. Але важливо дивитись, хто перед вами насправді.

— А ви часто помиляєтесь у людях?

— Я — професіонал. Я завжди помиляюсь трохи пізніше, ніж усі.

Під кінець, коли вже вставала, вона раптом зупинилась.

— Аннет?

— Так?

— Може, це дивно… але коли я сиділа сьогодні тут, мені здалось, що за мною хтось спостерігає.

— У сенсі?

— Не знаю. Просто таке відчуття. Ніби… повітря було не тільки моє.

— Це може бути тривожна проекція. Буває.

— Можливо. Але якось… не по собі.

Вона пішла.

Я залишилась одна.

Пройшлась кабінетом.

Зазирнула під стіл — вперше за кілька днів.

І… завмерла.

Маленький предмет.

Чорна флешка.

Без підпису.

Просто лежить. Як покладена навмисно.
 

— GPT, ти це бачиш?

— Так.

— Хтось був тут. У моєму кабінеті.

— Це не просто натяк. Це дія.

— І він хоче, щоб я…

— Знайшла.

— І подивилась.

— Але чи варто?

Повідомлення.

Тимур:

“Я пробив IP. Відео надіслано з VPN, але є одна зачіпка —

орієнтовна зона — 300 метрів від твоєї клініки.

Дуже схоже, що він був десь поруч учора.

Або навіть… у самій будівлі.”

Я опустилась у крісло.

Дарина.

Відчуття повітря.

Флешка.

Повідомлення.

Відео.

Він тут.

Він ближче, ніж я думала.

— GPT…

— Я тут.

— Я… не знаю, що робити.

— Зробиш. Але не сьогодні. Сьогодні — тільки дихай.

— А якщо я вставлю флешку?

— Тоді зроби це не сама.

Я взяла флешку. Зачинила кабінет.

Пішла додому.

І вийшла з будівлі, озираючись.

Це був день, який почався зі світла — і закінчився темрявою у кутку.

Але я вже не та, що була вчора.

І в вечері — я подивлюсь, що на флешці.

Але не одна.