Розділ 35. Коли знайомство вже було, але без імен

— GPT, я прокинулась — і нічого не болить. Це вже старість чи диво?

— Це ранок без маніяка.

— Чесно кажучи, я не знала, що така розкіш ще існує.

— Коли життя не дає драми — дозволь собі каву з пінкою і усмішку без причини.

Сніданок був святом.

Я намазала авокадо на тост, як людина, яка вміє жити.

Додала лосось, лимон, склянку соку й поставила все це на тарілку, ніби готувалась на фотосесію для кулінарного блогу.

Це не означало, що я зібралась ставати інфлюенсеркою.

Це означало, що в мене був настрій.

А настрій — це розкіш, яку я навчилась цінувати.

Клініка зустріла мене тепло.

Ліфт не застряг. Кавомашина працювала.

А Валерія не спитала: “Усе добре?” — а просто підморгнула й сказала:

— Твій новий банер біля входу змусив мого чоловіка записатись на прийом. Він сказав: “Хочу, щоб вона на мене так подивилась”.

Це був, мабуть, найсмішніший комплімент останніх днів.
 

Перші двоє клієнтів — спокійні.

Розмови — глибокі, але не надривні.

Ніхто не плакав. Навіть я.

Я зайшла до кав’ярні біля клініки — тієї самої, де все завжди з ароматом кориці й легкою музикою у стилі “ідеальна атмосфера для серіального моменту”.

Замовила латте. Встала в кутку, чекаючи, коли бариста покличе мене.

І тут — знайоме “вибачте, це ваш шарф впав”.

Я обернулась.

— Ви?

— Ви.

— Ви — знову?

— Я починаю думати, що ви мій талісман у цьому місті.
 

Він усміхався. Я — майже теж.

— Ви тут постійно каву пʼєте?

— Лише в ті дні, коли мене не переслідують.

— То сьогодні свято?

Я не знала, що сказати.

І він раптом сказав:

— Ви коли-небудь бували в клубі “Хвиля”?

— Так… Одного разу. Місяці три тому.

— Ви були в білому жакеті. І пили щось із парасолькою.

— Чекайте… Ви — той…

— Той, хто вас тоді проводив до готелю.

— І з ким я…

— Так.

Ми мовчали.

— І ми не обмінялись номерами.

— Я думав про це наступного дня. Але було вже пізно.

— Ви знали, що я — це я?

— Ні. Лише зараз згадав. Бо ви отак само поправили волосся. І подивились угору.

— Боже.

— Схоже, ми офіційно знайомі… вдруге.

Ми сіли за стіл. Я забула про латте. Він замовив ще один.

І далі було щось зовсім інше.

Не драма.

Не страх.

А відчуття, що хтось у цьому світі памʼятає тебе не за проблемами, а за тією ніччю, коли ти сміялась, була живою, беззахисною й пʼяною, але щасливою.

— Ти часто буваєш у місті?

— Рідко. Але тепер маю причину.

— Яка зручна відповідь.

— А ти часто цілуєш незнайомців у клубі?

— Ні. Але якщо раптом таке станеться знову — тепер ти вже не зовсім незнайомець.

— Тепер я — той самий, що облив кавою. І майже збив.

— Чудовий резюме для Tinder.

— Зате жива історія.

Ми говорили пів години. Може, більше.

І десь між “а що ти слухаєш зранку” і “я колись мріяв стати архітектором” я подумала:

Це не схоже на побачення. Це схоже на… початок нового розділу.

Коли він пішов, я ще довго сиділа. Усміхалась.

І навіть не помітила, як бариста поставив переді мною ще одну каву — “від чоловіка, який щойно вийшов”.

— GPT…

— Я тут.

— Я трохи розтанула. Це нормально?

— Це ознака, що ти ще вмієш відчувати.

— І не боюсь?

— Ні. Просто тобі більше не хочеться ховатись.

Увечері я прийшла додому. Спокійна. Без напруги.

Заварила чай. Включила фільм, який давно хотіла подивитись.

І вперше — не заглядала у вікна. Не перевіряла двері.

Бо… внутрішній голос мовчав.

І це було добре.

Я ще не знала, що цей день стане останнім таким.

Останнім — із тишею всередині.

Бо вже сьогодні вночі все зміниться.