Розділ 11: Безпечна зона

Потужний грім пронісся над лісом. Навколо вечоріло, але чорні хмари затягнули небо так, що здавалось, наче вже настала глуха ніч. Лише поодинокі блискавки інколи розрізали тучі сліпучим сяйвом.

Дощ заливав все навколо. Тора зігнулась, піджала плечі та похмуро йшла своєю дорогою. Їй було важко та огидно йти в таку жахливу погоду, але десь зупинитись та перечекати вона не хотіла. Манса йшов слідом. І хоч його й не було поруч, вона відчувала його присутність кожною клітиною тіла. Навіть ще малий ембріон в її животі покручувався.

Стопи постійно провалювались у в'язкий ґрунт, сповільнюючи ходу. Ще півгодини тому Тора бісилась через це, але зараз їй вже було все рівно. Змирилась із положенням. Відчувала, що заслужила на це, через свою необачність. Звинувачувала себе у смерті Кірта. Це торкало її набагато глибше ніж сирість і холод.

Але вічність так продовжуватись не могло. Коли настала справжня ніч, Тора все ж лягла під схил та заснула, притуливши коліна до підборіддя.

Залишок шляху вона йшла подалі від доріг та інших поселень. Рухалась впевнено, але тихо. Не їла. Голод мучав тіло, але Тора старалась ігнорувати його. Головне - це дістатись до Голісвота.

Майже через тиждень важкого і стомлюючого шляху, Тора нарешті переступила за міську межу. Голісвот був містом, де переважно жили більш людяні гібриди. Надто мутовані рослинолюди та дереволюди тут рідко коли з'являлись і мали не так багато прав. Маючи більш ніж на дев'яносто відсотків людську будову, Тора тут була своєю, навіть поруч із незнайомцями.

Місцеві вулиці не настільки жорстко покривались зеленню. Стіни будівель активно обстригались, а зайві дерева підпилювались або пересаджувались.

Тора трусилась від втоми та голоду. Виснажене тіло повільно волоклось повз вулиці. Батьківський дім замаячив на краю дороги. Залишалось йти зовсім недалеко. Ноги відмовлялись, але Тора рішуче тягнула себе вперед.

Ледве діставшись до дверей, вона вже збиралась постукати, але слабкість нарешті взяла своє. Дівчина звалилася перед порогом та втратила свідомість. Пітьма все заволокла. Лише нав'язливий білий шум супроводжував її в останні секунди перед відключкою.

Прийшла в себе Тора вже в ліжку, в своїй кімнаті. Вона не була тут вже багато років. Все змінилось: стіни мали інший колір, меблі нові, запах не той. Із сусідньої кімнати доносилась розмова батьків. Це були точно їх голоса, вона їх не забула.

- І що нам робити з цією дурепою? - спитала сердито мати.

- Люба, ми не можемо її кинути, - говорив батько. - Вона вагітна.

- Ти знаєш, чия це дитина. І я знаю. Ми можемо...

- Ні не можемо!

Тора не могла зрозуміти, про що саме вони сперечались, але було зрозуміло, що їй тут не сильно були раді. Дівчина обережно припіднялась. Тіло все ще було слабким. Сильно хотілось їсти.

Ступивши на холодну підлогу, вона пішла до батьків. Сильно змінились, як і все навколо. Батько набрав вагу та заріс бородою. Дерев'яна рука матері стала значно довшою і вже діставала до підлоги. Коли Тора була малою, ця рука не діставала навіть до поясу.

- Ти прокинулась, донечку, - сказав схвильовано батько.

- Я... хочу їсти, - процідила Тора.

- Так, звичайно, ходімо!

Мати проводила її на кухню суворим поглядом. Всі разом вони сіли за стіл та почали снідати. Тора так відвикла від їжі, що та здавалась їй мов ватяною, або землянистою. Язик розучився нормально сприймати смаки.

- Мені... потрібна ваша допомога, - сказала вона все ще зі слабкістю в голосі.

- Ти знаєш, що ти наробила? - спитала матір. - Ти зрадила Мансу Хенісота.

- Звідки ви знаєте?

- У нас є зв'язки. Ми багато чого знаємо.

Батько погладив дочку по плечу.

- І ми на твоєму боці.

- Помовч, - насупилась мати. - Дитина, яку ти носиш... це не просто якийсь гібрид. Ми можемо заключити союз із південними землями. Але за умовою, що ти збережеш свій статус.

Тора належала до поважної сім'ї у Голісвоті. Попри весь той кримінал, яким вона займалась, її ім'я мало вагу. Хоч і не всюди.

- На що ти натякаєш, мамо? - відклала тарілку Тора.

- На адекватність, донечко. Попроси пробачення у Манси, встань на коліна, поплач перед ним. Ми готові заплатити йому гроші. Це може змінити все наше життя. І твоє також.

- Манса божевільний! Я ніколи на це не піду.

Батько підняв долоні.

- Ми повинні прислухатись до нашої дочки, - сказав він. - Її вибір також повинен враховуватись.

Матір сердито відсторонилась. На її обличчі читалась відраза та гнів. Вона підперла кулаком щелепу та продовжила:

- Чому ти її захищаєш? Вони кинула нас заради тупого бандитизму. Вона пішла з дому, обікравши нас. Я не буду з нею панькатися. Якщо вона хоче помиритись із нами, то тільки на моїх умовах.

- Я розумію тебе, - кивнув батько, - але ж ти сама хотіла продати її в рабство, ще коли Тора бігала малою. Ти ж навіть із сусідом домовлялась, щоб той пустив її на добрива. Хіба такого не було?

Повисла важка тиша. Навіть шум з вулиці, що просочувався крізь відкрите вікно, наче вивітрився кудись геть. Тора не знала, що тут сказати. Її виснажений мозок був не здатен поки що якось парирувати все це.

намагаючись зібратись із думками, вона повернула голову у вікно і побачила Мансу. Він був вище в два рази, ніж був до цього. Навіть його обличчя здавалось злішим, ніж раніше. Він прийшов заради помсти.