Розділ 6: Дикий край

Залишок шляху до Жовтого пердмістя Тора та Кірт проходили пішки. Йшли прямо вздовж дороги, не звертаючи на узбіччя. За межами протоптаного шляху могло бути значно небезпечніше і це враховуючи навіть ту пастку, в яку вони вже встигли потрапити.

Тора уважно розглядала те "запрошення". Щось в ньому було не так. Все було описане якимись розмитими та надмірно жартівливими формулюваннями. Можливо це був обман? Хоча Кірт запевняв, що це не так. Він був добре знайомий зі стилем місцевих і знав, що вони могли написати цей текст саме в такому ключі. Але все одно залишалось незрозуміло, що саме там буде відбуватись.

- Сподіваюсь, там не буде Манси, - сказала Тора.

- Він реально такий небезпечний?

- Ага. В нього взагалі немає стопкрану.

- Такого я навряд чи повалю, - кивнув Кірт.

- Краще з ним взагалі тобі не зв'язуватись. Його ручні вбивці роздеруть тебе на шматки.

Кірт поглянув їй за пояс, поглянув на пістолет.

- Слухай, а я й забув, що в тебе є пушка, - сказав він. - Це ти у нас найбільш небезпечна.

- Ну... як сказати, - повела плечима Тора. - В мене закінчились набої. Останню кулю я випустила на заправці в телефонний дріт.

- Та не розказуй! - обурився Кірт.

- Та чесно! Я все витратила.

Вона витягла обойму з пістолета і показала йому - жодного набою. Пустота. Лише вітер не гуляє, через специфіку конструкції.

- Блін, ну це ми конкретно тоді влипли, - зауважив Кірт - Паршиво.

- Чому ти зі мною взагалі йдеш туди? Тебе ж наче тепер шукають тут.

- Я хочу запевнитись, що все реально закінчилось. Якщо вони спалили гральний дім, то моє життя зруйноване.

Жовте передмістя, попри свою назву, було великим поселенням, де вже не перше сторіччя живуть люди, напівлюди та дереволюди. Всім іншим істотам та гібридам без спеціальних перепусток сюди вхід заборонений. Кілька десятків вулиць кільцями розходились навколо центральної площі.

Будинки поросли травою та чагарниками. Вздовж дороги височіли тонкі дерева, що створювали зі своїх гілок листяні арки, переплітаючись між собою. Рідкісні автівки повільно проїжджали повз густий натовп. Було людно і шумно, було жарко.

Тора йшла в напрямку диму разом з Кіртом. Вона хотіла особисто побачити, що там сталось. Звичайно, вона вкотре наражала себе на небезпеку, але її було важко звинуватити в боягузтві. Навіть з пустим пістолетом в руці, вона була готова сміливо заглянути в очі ворогу. Всім, окрім одного. Окрім Манси. Від думок про нього, її грудна клітина стискалась ледь не до хрусту.

Перетнувши кілька кварталів, Кірт та Тора вийшли до спаленого грального дому. Будівля перетворилась в руїни, стіни та стеля обвалились. Серед яскраво зелених фарбів міста, ці бурі, покриті сажею розвалини виглядали як злоякісна чорна пухлина на рум'яній шкірі.

Кілька робітників людей та дереволюдів розгрібали завали. Один із них підняв голову та замітив Кірта.

- Ей, це ж той розводило! - він ткнув в нього пальцем. - Хапайте паскуду!

Натовп озирнувся на нього. Кірт остаточно зрозумів, що від його колишнього життя не залишилось майже нічого, а те що залишилось було на грані зникнення. Тора схопила його за руку та потягла в гущу розгублених роззяв. Як би не старались їх нагнати переслідувачі, навколо було надто людяно, тому вони швидко зникли з поля зору.

- Все скінчено, - Кірт присів на дерев'яну бочку. - Це правда... я все втратив.

- Ну, в якомусь сенсі, так і є, - зітхнула Тора. - Але ж це не кінець!

- Чому?

- Бо в тебе все ще є я.

Він здивовано на неї поглянув.

- А хто ми один одному?

Вона схрестила руки на грудях.

- Поки що один одному ми рятівники. І не зможемо вибратись звідси самотужки. Пішли вже на ту кляту зустріч, забудемо своє прокляте минуле.

- Ого, як в тебе все просто, - розчаровано засміявся Кірт.

- Ніхріна воно не просто! - розлютилась Тора. - Я також все втратила, але стараюсь тримати себе в руках, бо інакше не виживу.

Опустивши очі, Кірт замовк. Він завжди сприймав своє казино як сховище, як дім. Він буквально там жив у підвалі. А м'язисті шибайголови гарантували безпеку від жадібних психів. Тепер все змінилось. Обставини стали дуже агресивними і вимагали приймати жорсткі рішення.

- Ну що ж, - встав нарешті Кірт, - ходімо рятувати свої сраки.

Він посміхнувся та поклав їй руку на плече.