Глава 1 частина1: Кеп, капітан "Пінокіо"

Кеп відкинувся в капітанському кріслі, поклавши чоботи на пульт управління "Пінокіо". На екрані перед ним світилися дані: два вантажі по п’ять тонн кокосів — одні зелені, хрусткі, для марсіанських багатіїв, інші дозрілі, соковиті, для заводів. Кеп навмисно розділив їх, щоб вибити різні ціни з перекупів на Марсі. "Зелені підуть за золото, дозрілі — за літій," — усміхнувся він, уявляючи, як літій із Марса перетвориться на генератори кисню на Місяці, а ті — на рідкісні сплави з астероїдів. План був хитрим, як він сам. Майже бездоганним.— Сипух, що там із диспетчером? — гукнув Кеп, потираючи підборіддя.Сипух, худорлявий пірат із скуйовдженим волоссям і очима, що вловлювали кожен біт інформації, сидів за консоллю зв’язку. Його пальці гасали по сенсорах, розшифровуючи сигнали. Прізвисько "Сипух" він отримав за вміння чути те, що інші пропускали, наче сова в космічній пітьмі.— Щось нечисто, капітане, — тихо відповів Сипух, нахилившись до екрана. — Я відправив маршрут диспетчеру Землі для погодження, але піймав скриті переговори. Найманці з Місяця сидять у засідці. Чекають, поки ми вкажемо кінцеву точку.Кеп зняв ноги з пульта, його очі звузилися. Найманці з Місяця — це завжди клопіт. Але цього разу вони діяли хитріше, ніж зазвичай. Він глянув на Енота, юнгу з великими очима, який тримав зелений кокос і розглядав його, наче скарб. Хлопець, сирота з астероїдної станції, дивився на Кепа, як на героя. "Ходячий головний біль," — подумав Кеп, але всміхнувся.— Енот, не їж вантаж, — кинув він. — Ці кокоси — наш квиток до Марса.— Я тільки дивлюся, капітане! — вигукнув Енот, червоніючи. — Правда, що їх не підробиш на 3D-принтері? На Марсі за них віддадуть що завгодно?— Правда, малий, — відповів Кеп, але його думки перервав спогад. Мати, її тихий голос, уривки з "Пінокіо": "Не бреши, інакше ніс виросте." Спогади були розмитими, наче сигнал із пошкодженої антени. Брехня давно стала його ремеслом, і "Пінокіо" — його корабель — нагадував про це щодня.— Болт, що з двигунами? — гукнув Кеп, повертаючись до реальності.Болт, ремонтний андроїд із потертим корпусом і миготливими зеленими сенсорами, висунувся з машинного відсіку. Його голос був монотонним, але з відтінком сарказму, який Кеп так і не зміг прибрати.— Двигуни готові, капітане. Але якщо найманці нас помітять, ймовірність виживання — п’ятдесят три відсотки. Раджу не гаяти часу.— Дякую, залізяко, — пробурмотів Кеп. — Казан, що в нас на обід, якщо ми доживемо до Марса?Казан, кремезний кок із татуюванням ракети на шиї, визирнув із камбуза. Він готував якусь суміш із синтетичних протеїнів, і запах дратував навіть Болта.— Якщо доживемо, капітане, я розколю кокос. Зелений чи дозрілий — як скажете, — відповів Казан, витираючи піт із чола.Кеп зосередився. Найманці чекали його маршруту, але здаватися він не збирався. Егоїзм був його двигуном — кокоси мали принести багатство, і ніхто не стоятиме на його шляху. І тут його осяяла ідея.— Сипух, відправ диспетчеру маршрут із зупинкою на старому складі в поясі астероїдів. Нехай думають, що ми там дозаправляємося. А ми використаємо орбіту Місяця, щоб розігнатися й заощадити пальне. Чкурнемо прямо на Марс.— Хитро, капітане, — усміхнувся Сипух, вводячи фальшиві координати. — Найманці клюнуть, але якщо вони нас вирахують…— Не вирахують, — перебив Кеп. — І ще дещо. Відправ повідомлення Барсуку. Відкритим текстом. Скажи, що ми обійшли його, і марсіани вже чекають у ангарі з купою золотої руди за наші кокоси.