Глава 1. Роки до вступу в Гоґвортс

Наша історія починається в маленькій, дуже тісній кімнатці, точніше, навіть, в ізоляторі. Такі є скрізь, де одночасно доводиться перебувати великій кількості людей деякий час. Часом, хочеться дізнатися для чого вони: ізолювати людину від суспільства, або забезпечити суспільству якийсь захист від можливих проблем тих, хто в них перебуває. Як би ви не відповіли на це питання, вони завжди працюють.

Як і ті, куди вчора ввечері надійшли двоє хлопчаків. Хоч і надійшли вони в один день, вони не були незнайомі, та їх історії дуже різнилися до моменту потрапляння в закритий інтернат для сиріт. Зараз вони обоє перебували по сусідству в маленьких боксах-ізоляторах. Де насилу поміщалися ліжко, маленький стіл на одну особу та стара табуретка. В кімнаті було вікно. Маленьке й брудне. На додаток до всього, на ньому була решітка, що повністю доповнювало відчуття ув'язнення в цих стінах.

І ось, один із хлопчиків прокинувся. Він сів на ліжку й приречено озирнувся. Його звали Оскар Рюмкін. На вигляд йому було близько дев'яти років. Волосся буле світле, довше середнього й ледь торкалося плечей. З під скуйовдженою чубчика на світ дивилися з цікавістю світло-сірі, майже білі, очі. Хлопчик був худорлявим та блідим.

Він сидів на ліжку не розуміючи сенсу навіщо прокидатися тепер й куди тепер йти. Його сім'я пропала безвісти. Так сказав дядько міліціонер, який вчора й привіз його сюди. Після деяких процедур Оскара закрили в цій кімнаті, попередньо пихнувши в руки книжку й розклад, де враховувалися навіть походи до туалету. До такого життя хлопчик був не готовий. Тому він сидів на ліжку, обхопивши коліна руками й намагався ні про що не думати. Але це не вийшло. Незабаром його відволік крик та стогін. Хтось поруч явно був не в настрої. За стіною чулися удари, скрип панцирної сітки й нерозбірливі окремі слова.

Потім грюкнули двері, й крики віддалилися.

Не дивлячись на пережите, Оскару було цікаво, що там відбувається й він чекав, коли знову в кімнаті з'явиться той, хто на думку тутешніх спостерігачів, недозволено порушує тишу. Оскар би й сам зараз так само покричав, та ось тільки вчора він зірвав голос, коли дорослі вирішили де йому буде краще й відвезли в це закритий заклад.

Незабаром долинули кроки й сусідні двері знову рипнули.

- Тепер веди себе добре, - почувся гугнявий жіночий голос.

Потім двері зачинилися.

Настала тиша, що переривалася ледь помітними схлипами.

Оскар встав з ліжка й підійшов до стіни, звідки все долинало. Нерішуче він постукав по ній. Відповіді не було. Він повторив спробу й через стіну пролунав у відповідь стук.

- Тебе як звуть? - запитав Оскар, спершись на стіну всім тілом.

- Марк, - долинуло звідти.

- А я Оскар, - сказав хлопець. - Давай дружити?

- Не знаю, - відповів голос та замовк.

Весь наступний час перебування в ізоляторі хлопчик поруч мовчав, тож Оскар втратив до нього інтерес. Випустили їх в різний час, тому хлопчики так і не зустрілися. У кожного з них почалися нескінченні сірі будні в цьому страшному місці.

Понеділки тут були схожі на неділі. Все було до неможливого однаковим. Здавалося, так буде до кінця днів. Але незабаром Оскар подружився з рудим хлопчиком. Його звали Тобіас.

Хлопчик виявився занадто боязкий. Та постійно скаржився, що на нього хтось планує напасти. Збирав незрозумілі дані про учнів з фотографіями в своєму щоденнику та вносив туди часто корективи. Він був замкнутим й надмірно сором'язливим, але з ним, хоч, можна було поговорити, що вносило невелику різноманітність в цих сірих стінах.

Одного разу Тобіас потрапив в якусь халепу. Це було на прогулянці після обіду. Що саме сталося, Оскар розібрати не міг, але вплутався в бійку, де одночасно билося десь сім хлопчиків. Через кого все почалося було не ясно.

На крики у дворі прибігла велика нянька, вона вихопила одного темнявого хлопчика із загальної купи та кудись повела в сторону.

Оскару стало цікаво чому саме того хлопчика взяла міс Ліз, і чому як зазвичай вона не влаштовує всім прочуханку. Він пішов слідом. Намагаючись йти якомога тихіше, він просувався за нянею з хлопчиком, якого раніше не бачив. Ця моторошна величезна нянька ніколи не відрізнялася хорошим ставленням до вихованців, але, на подив, з цим хлопчиком вона не була строга. Вона акуратно вела його вглиб щось нашіптуючи.

Незабаром вони зупинилися й стали про щось шепотітися, Оскар підійшов ближче, щоб почути все в подробицях.

- Ліззі, ти ж знаєш, я не хотів заподіяти йому шкоди, - хлопчик не виправдовувався та не переживав через бійку, а просто спокійно розмовляв. - Він сам винен. Лізе з цими фотографіями куди не треба. Думаєш, мені це приємно?

- Але ти можеш постраждати через бійку, - воркувала нянька. - Скільки разів я тебе вже покривала? А раптом з'ясується що це ти минулого разу накоїв? Я не хочу, щоб в тебе були проблеми.

Вона говорила щось ще, але Оскар ненавмисно зачепив відро, крадучись ще ближче, й воно з гуркотом полетіло вниз. Розуміючи, що він потрапив не в найкраще становище, він побіг по коридорах, переслідуваний ненависної нянькою.

Не дивлячись на габарити, вона таки наздогнала хлопчика й грубо потягла в його кімнату, примовляючи по шляху, що підслуховувати чужі розмови це дуже бридко. Хлопчик намагався видертися, але в нього нічого не вийшло, він лише вивихнув собі кисть й тепер вона дуже хворіла.

У кімнаті міс Ліз кинула вихованця недбало на ліжко й почала довго відчитувати. Біль та крики зіграли з ним злий жарт. У нього сильно розболілося все тіло й він відчув дивне забуте відчуття тепла зсередини, воно наростало з кожною гнівною тирадою жінки, поки не прорвалося назовні й не підпалило штори.

Так, саме так. Несподівано штори почали горіти. Оскар дивився на них як заворожений. А ось нянька порахувала, що він спеціально їх підпалив, не дивлячись на те, що він був далеко від них. Проте, схопивши хлопчика за вухо, вона потягла його до директора, вимагаючи відрахувати.