Епілог. Рік потому

Сніг цього року ліг рано - так рано, що “Падаюча Зірка” вже з початку грудня виглядала, ніби зійшла з різдвяної листівки: дахи в білих ковдрах, ялинки засвічені, а з каміну в холі ледве чутно потріскували дрова.

Ліна стояла на рецепції, гортаючи список гостей.

- У нас є хвилина спокою? - озвався знайомий голос позаду.

Вона навіть не обернулась. Просто всміхнулась.

- Дві хвилини. Можеш використати це мудро.

Марк, у новорічному светрі з оленем, що відверто косив оком, сперся на стійку.

- О, я вже використовую. - Він підсунув їй горнятко. - Какао з корицею. Як минулого року.

Вона потерла руки об теплу кераміку.

- Дякую. Хоч хтось тут думає про моє виживання.

- Ні. - Марк нахилився ближче. - Хтось тут думає про тебе.

Ліна підняла погляд… і за її спиною пролунав гучний сміх. Пані Офелія, жвава, як і завжди, показувала комусь свою колекцію нових різдвяних прикрас.

Усі були цілі. Усі - на місці.

Сніжинка 2002 року висіла теж - але тепер у рамці біля каміну, як частина історії готелю. Гірлянда під нею світилася рівно, спокійно.

- Рік тому все було… трохи інакше, - сказала Ліна, поправляючи бейдж на грудях.

- Трохи? - Марк засміявся. - Ти мало не провалилась у сон, я блукав коридорами з ліхтариком, як хорор-герой, готель видавав звуки, як кит у міграції…

- А тепер? - підняла брову Ліна.

- А тепер готель нормально працює, відвідувачі в захваті, тіні не шепочуть, ти - головний адміністратор, і… - він затнувся, зробивши крок ближче, тихіший ніж будь-коли. - І я прокидаюсь щодня поруч із тією, без кого більше не уявляю цього місця.

Щоки Ліни ледь порожевіли.

- Ти сьогодні надто романтичний.

- Це сезонний стан. Зимовий. Лікується поцілунками.

- Серйозно?

- Абсолютно.

Ліна скосила очі на пані Офелію, що якраз жестикулірувала перед ялинкою, і швидко кинула Марку погляд: тільки спробуй.

Він, звісно, спробував.

Короткий, теплий поцілунок - майже непомітний для всіх… окрім пані Офелії, яка моментально зреагувала:

- Марко! Ти знову відволікаєш персонал!

- Ліно, - прошепотів він їй, імітуючи покаяння, - я кохаю тебе, але колись ця жінка вижене мене з дому.

Ліна засміялась тихо-тихо.

- Не вижене. Ти ж їй теж потрібен. Хтось має готувати фірмовий какао.

- А ти? - Марк нахилився так, щоб бачила тільки вона. - Ти мені потрібна найбільше.

Вона доторкнулась до його руки - легко, але впевнено.

- І ти мені.

За вікном посилився сніг. Вогники на ялинці спалахнули тепліше. Діти бігли коридором, сміючись. Музика грала щось на кшталт старої різдвяної колискової.

І готель «Падаюча Зірка» знову дихав. Спокійно. Рівно. Вільно. Без тіней. Без голосів.

Тільки світло, тепло і два серця, які знайшли одне одного серед усіх зимових снів.