Розділ 12. Різдвяний сон, який відкрив правду

Коли вони з Марком забігли на другий поверх, готель дихав, як жива істота: стіни ледь тремтіли, світильники миготіли в такт невідомому ритму, а повітря було наповнене вологим холодом.

Пані Офелія стояла посеред коридору - бліда, розтріпана, в халаті, який тремтів разом із її руками. Вона дивилася на двері своєї кімнати широко розплющеними очима.

- Воно… воно хоче пройти, - прошепотіла вона. - Я бачила… вдруге…

- Пані Офеліє, не рухайтесь! - вигукнув Марко, кидаючись до неї.

Але Ліна відчула: цей страх - не її. Не пані Офелії. Це відлуння чужого страху. Того самого, що вона відчувала у сні.

І тоді… двері 203-ї повільно, чи від вітру, чи від чогось іншого, прочинилися.

В зівіткеному просвіті ледь поблискувало світло. Біле. Пульсуюче. Те саме, що в її сні.

Ліна зробила крок уперед, і Марко вхопив її за зап’ястя.

- Ти не йдеш сама! - прошепотів він хрипко.

- Марко… - Ліна підняла погляд. - Це кличе не пані Офелію. Це кличе мене.

Марк хотів щось сказати, але в цей момент із прочинених дверей повіяло холодом - давнім, густим, як повітря над зимовим озером.

Ліна відчула, як серце б’ється швидко, але рівно.

- Я це бачила. В сні. Я знаю цей шлях, - сказала вона. - І якщо я не піду… це продовжиться. І з пані Офелією, і з іншими.

Марко ковтнув, стискаючи її руку сильніше.

- Я піду з тобою.

Вона кивнула. Вони зайшли в кімнату разом. 

Усередині було тихо. І холодно. Повітря пахло водою - чистою, гострою, мовби кімната стояла відчинена на морозі.

На підлозі… виблискувала тонка смуга води, що тягнулася до дальньої стіни. Світло білої сніжинки мерехтіло над нею, наче вказуючи дорогу.

Ліна ступила на холодну підлогу - і калюжа під її ногою легенько завібрувала, ніби упізнала її.

- Це… - почала вона.

- Це не просто відлуння снів, - закінчив Марко. - Це перехід.

Сніжинка попливла вперед, не торкаючись поверхні, як жива. І з темного кута кімнати повільно піднімався холодний туман. Він згущувався, формуючи щось… схоже на силует. Високий. Темний. Але не загрозливий. Більше - сумний. Як тінь, що загубила шлях.

Ліна зробила крок ближче.

- Хто ти? - прошепотіла вона.

Темрява ворухнулася. І з неї - дуже повільно - простягнувся прозорий, водяний відблиск. Неначе рука. Але не людська - скоріше образ того, хто колись був тут.

І голос, такий же, як у сні, знову прошепотів:

- Допоможи… не… зникнути…

Ліна відчула: це не монстр. Не загроза. Це чиясь пам’ять. Чиєсь забуте бажання. Старий, нерозказаний різдвяний сон, який ніколи не здійснився - і розчинився в готелі.

- Ти… ти тут застряг, так? - сказала вона ледь чутно. - Ти не можеш піти далі?

Тінь завібрувала, як тихий подих. Марко стояв позаду - готовий схопити Ліну, якщо щось піде не так.

Сніжинка злетіла вище, спалахнула - і раптом її світло показало щось на підлозі. Стара, іржава, маленька металева сніжинка. Та сама, що зникла в 2002 році.

Справжня. Матеріальна.

- Це… - Марко ковтнув. - Це мамина.

- Сніжинка, яку готель “забрав”, - завершила Ліна. - Вона була ключем.

Вона схопила ту стару прикрасу - холодну, майже обпікаючу.

Тінь здригнулася. Сніжинка у її руці спалахнула білим світлом - і Ліна відчула: він не хоче лякати. Він просить.

- Ти хочеш… щоб тебе відпустили? - сказала вона.

Світло сніжинки погасло плавно, але м’яко - як знак згоди. Ліна підняла погляд. Темна фігура розчинялась. Повільно. Мирно. Їй здавалося, що в темряві лунає шепіт:

- Дякую…

І вода на підлозі почала відступати. Танула. Випаровувалась.За кілька секунд - її вже не було.Сніжинка зі світла згасла. Темна тінь зникла повністю. І кімната наповнилася теплом.

Марко ступив до Ліни. Доторкнувся до її щоки - несміливо, але щиро.

- Ти… зробила це, - сказав він тихо. - Ти звільнила його.

- Не я, - Ліна посміхнулась куточком губ. - Готель. І… ти.

Марко засміявся крізь нерви.

- Я? Я просто боявся за тебе.

Вона підняла на нього погляд.

- А я… знала, що ти не дозволиш мені утонути. Ні в сні, ні в реальності.

Марко не відповів одразу. Тільки притягнув її ближче - так, ніби хвилювався, що вона теж розтане.

Вони стояли серед тихої кімнати, де щойно зникла багаторічна тінь. А поза дверима готель світився м’яким різдвяним світлом.

Гірлянди запалювалися одна за одною, наче хтось велів їм: все закінчилося. Все добре. І десь у холі знову грали дзвіночки - але тепер веселий мотив, легкий, святковий.

Марко нахилився ближче.

- Ти не уявляєш, наскільки я тобою пишаюсь.

- А ти не уявляєш, наскільки страшно було без тебе.

Він зупинився на мить. Дивився на неї довго-довго.

- Ліно…

- Мм?

- Дозволиш…

- Так.

Він накрив її губи своїми - ніжно, теплим, стриманим поцілунком, у якому було більше вдячності, ніж пристрасті. Але цього було достатньо, щоб Ліна відчула: тут, у цьому готелі, серед різдвяних легенд, вона не лише знайшла роботу.

Вона знайшла своє світло.

І вперше за довгий час - сон у ту ніч був її власним. Теплим. Ясним. Правдивим.