Розділ 11. Вода там, де її не мало бути

Ліна розчахнула двері своєї кімнати, ледве почувши голос Марка. Він стояв прямо в коридорі - розпатланий, блідий, у светрі, накинутому абияк. У руці тримав ліхтарик, який мигав, наче йому теж було страшно.

- Ти… ти кричала? - він зупинився за крок від неї, не наважуючись торкнутися.

Ліна просто простягнула до нього руку.

- Марко… сон… це не просто сон…

Він побачив краплю води на її долоні. Справжню. Холодну.

Його обличчя різко змінилося.

- Все добре. Я тут, - тихо сказав він і обхопив її пальці теплими долонями. - Ходімо звідси.

Він не питав, не сперечався, не панікував. Просто вів її вниз сходами, притримуючи за спину, ніби боявся, що вона впаде.

Хол був темнішим, ніж мав бути. Вогники гірлянд не світили рівно - вони миготіли, як подих. У повітрі тягнувся запах холодної води, свіжий, але тривожний.

І найстрашніше - у центрі холу, прямо на дерев’яній підлозі… стояла вода. Невелика калюжа. Чиста. Але її не повинно було там бути.

- Марко… - прошепотіла Ліна. - Це те саме. Як у сні.

Він опустився на коліна. Доторкнувся пальцями.

- Лід. Але… не тане. - Він підняв голову. - Це не може бути звичайною водою.

Вода і справді не розтікалась. Вона трималася формою - якби хтось поставив у центр холу акуратну калюжу і забув стерти.

Ліна заплющила очі на секунду - і знову перед очима виринув лід зі сну. Тінь під ним. Голос, який просив не зникати.

- Це… він, - прошепотіла вона. - Хтось… щось… намагається пройти.

Марко різко підвівся.

- Готель не витримає такого вдруге, - сказав він. - Треба знайти батька. Негайно.

Але він не встиг зробити крок.

Гірлянда на ялинці спалахнула осліплюючим білим - і раптом погасла вся. Одночасно. Хол занурився у півтемряву, яку розривало тільки блакитне світло нічників.

Почулося тихе: крап… крап… Краплі. Згори. Марко з Ліною одночасно підняли голову.

На стелі - прямо над ялинкою - виступали дрібні краплини. Одна… Друга… Третя…

І падали вниз - ті самі холодні краплі, що були в Ліни на долоні.

- Такого… не може бути, - прошепотів Марко. - Тут немає труб!

Ліна підійшла ближче. Вода падала рівно, тихо, але в кожному падаючому відблиску було щось… знайоме.

Світло. Таке ж біле, як у сні.

Вона простягнула руку - і одна крапля впала на її зап’ястя. Вона відчула: холод. Лід. І коротке шепотіння.

- Не зникай…

- Він кличе мене, - сказала Ліна ледь чутно.

Марко схопив її за плечі.

- Ні. Ти нікуди не підеш сама. Чуєш? НІКУДИ.

Його голос був низьким, напруженим. Він стояв так близько, що Ліна відчула його тепло навіть через власний страх.

- Марко… - почала вона.

- Ти не зрозуміла. - Він нахилився, шукаючи її погляд. - Після всього, що я бачив… подумав… що можу втратити…

Він видихнув тремтливо. Його пальці стисли її руки.

- Я не дозволю цьому сну забрати тебе. Ні сон, ні готель, ні… ніхто.

Серце Ліни стукнуло сильно, болюче, як удар. Але вона не відступила. Нині - вперше за весь час - відчула не страх, а… відповідь.

Тіні в холі ворухнулись. Вода на підлозі… розширилася. Ніби до когось тягнулась. До неї.

- Марко, - тихо сказала Ліна. - Мені треба це бачити. Треба знати, чого він хоче. Це не просто монстр. Це щось… з чим маю говорити я.

Марко ковтнув, ніби борючись сам із собою.

- Тоді я йду з тобою, - нарешті сказав він. - Хоч би що там було - ми підемо разом.

У цей момент з другого поверху пролунав голос. Вереск. Жіночий. Пані Офелія.

Ліна різко озирнулась.

- Вона! Її сон знову!

Марко схопив ліхтар і разом вони кинулися сходами нагору. Гірлянди засвітилися знову - але тепер тьмяно-сині, як підлідне світло.

Готель ніби дихав глибоко. Напружено. Чекаючи. А десь угорі, над їхніми головами - голос, такий самий, як зі сну, промовив:

- Не тікайте…

І холодна крапля впала Ліні просто на ключицю. Якусь мить їй здалося, що хтось торкнувся її з того боку льоду.