Розділ 10. Сон, що не належить їй

Ліна заснула не одразу.

Вона довго лежала у невеликій кімнаті для персоналу - слухала, як за вікном потріскує мороз, як десь у готелі гірлянда переливає мелодію, яку неможливо ідентифікувати, але хочеться слухати знов і знов.

Марко проводив її до дверей і сказав тільки:

- Якщо щось побачиш… знай, я поруч. Постукаєш - і я вийду.

Це чомусь зігріло більше, ніж тепла ковдра.

Ліна поклала голову на подушку. Закрила очі. І світ одразу змінився.

Спочатку було світло. М’яке, біле - як сніг у перший ранок. Воно ніби пливло в темряві, освітлюючи простір навколо.

Ліна стояла - босоніж. Під ногами була холодна поверхня. Гладка. Скляна. І раптом вона зрозуміла - це лід.

Лінії тріщин, тонкі, витончені, розходилися від її ступнів, але не ламали поверхню.

- Це сон… - прошепотіла вона, але її голос не відлунював.

Небо було темним, мов ніч над озером. Але без зірок. Тільки одна - маленька, біла - пульсувала попереду.

Вона висіла низько, майже на рівні рук. Сніжинка. Така сама, як та, що зникла з ялинки.

- Ти… - Ліна простягнула руку.

Сніжинка хитнулася, ніби прислухаючись. Потім підлетіла трохи ближче. Її світло було тепле й довірливе.

- Ти хочеш щось показати?

Сніжинка спалахнула.

І в ту ж мить поверхня льоду під ногами стала прозорою. Ліна вдихнула різко, бо під нею - на глибині - здригалося щось чорне.

Тінь. Велика. Плавна.

Наче хтось або щось рухалося під льодом, шукаючи шлях назовні.

Ліна зробила крок назад, але світло сніжинки опустилося нижче, вказуючи - дивись.

Тінь під льодом знову рухнула, майже торкаючись поверхні.

І вона почула звук.

Хлюп. Потягування. Давній, приглушений подих.

- Хто ти?- запитала вона.

Тінь не відповіла. Але лід під ногами легенько затремтів.

Ліна завмерла. Вона відчула, що цей сон… не її. Він запрошує її всередину.

Сніжинка раптом завирувала, світло стало яскравішим - і кінчик одного з її променів торкнувся льоду.

Лід спалахнув білим. І знизу - з темної глибини- пролунало:

- Не зникай.

Голос. Хрипкий. Далекий. Наче затоплений водою.

Ліна застигла, бо це не був голос пані Офелії. Це був інший голос.  Невідомий. Але звернений прямо до неї.

Сніжинка різко піднялася вгору, ніби намагаючись щось затримати або загородити.

І тінь під льодом ударила сильніше.

Лід задрижів, затріщав, по ньому побігли тріщини - тонкі, гострі.

- Ні-ні-ні… - видихнула Ліна, зробивши крок назад.

Тінь піднялась ближче.

І вперше Ліна побачила в темряві… очі. Чи щось схоже на очі - два світлі відблиски, як від підводних зір. Вони дивилися саме на неї.

- Чому… ти мене бачиш? - прошепотіла вона.

Тінь тремтіла. Від неї йшов холод, який відчувався навіть у сні. І голос - туманний, покручений водою - повторив:

- Не… зникай…

І лід під її ногами почав ламатися.

Ліна закричала - але не від страху, а від дивного, не знайомого болю, який пронизав груди. Ніби її тягнули назад. Ніби хтось не хотів її відпускати з цього сну.

Вона простягнула руку до сніжинки - єдиної точки світла.

- Будь ласка! Допоможи!

Сніжинка спалахнула так яскраво, що Ліна на мить осліпла. Темрява розсипалася на тисячі іскор.

І тіні і лід і голос зникли.

Ліна прокинулась різко - сіла, хапаючи повітря.

Тіло тремтіло. Пальці були холодні, наче вона щойно тримала лід.

Вночі в кімнаті було тихо. Тільки світло гірлянди під дверима мерехтіло ритмічно.

Але… На її долоні лежала крихітна крапля води. Не тепла. Не конденсат. Холодна. Як з-під льоду. І в коридорі, зовсім поруч, пролунало тихо:

- Ліно?

Голос Марка.

Вона різко обернулася до дверей. І ледве не заплакала від того, як сильно їй хотілося, щоб він зараз стояв поруч.