Розділ 9. Сонна ніч 2002 року

Після того, як вони удвох дивилися на двері старої комори, Марко мовчки потягнув Ліну назад до холу.

Він не відпускав її руки, і Ліна вперше зрозуміла: він теж боїться.
Не за себе - за неї.

У холі гірлянди світилися приглушено, мов вирішили не заважати. Камін потріскував тихіше, ніж зазвичай. А музика… музика змінилася на якусь глибоку, схожу на старовинну колискову.

Марко зупинився біля барної стійки, вдихнув і нарешті сказав:

- Добре. Пора. Я давно мав це комусь розповісти.

Ліна сіла поруч, обхопивши горня долонями. Його напруга передавалася їй, але вона мовчала, чекаючи. Марко провів рукою по волоссю й поглянув на ялинку, ніби згадував щось давнє.

- Легенда про “правдивий різдвяний сон” - це не просто казка. Вона має коріння… і не дуже приємні.

Ліна ковтнула.

- Коріння?

- Є одна ніч, про яку в готелі не говорять. Офіційно - ні. Навіть у документах її стерли. Мій батько забороняє персоналу згадувати її перед гостями. Та все одно… тут є старий персонал, що пам’ятає.

Він затих, ніби добираючи слова.

- Це була Ніч снів 2002 року.

Ліна нахилилась ближче.

- Що тоді сталося?

Марко ковтнув повітря, нахмурившись.

- Було Різдво. Готель був повний. Як зараз. І тоді… у всіх гостей одночасно почалися… дивні сни. Дуже схожі на ті, що бачить пані Офелія.  Сні мали один мотив - вода. Темна, глибока, тиха.

Ліна відчула, як дрібно тремтить стіл під пальцями.

- Але ж сни - просто сни…

- А от і ні, - перебив він тихо. - Одного ранку коридори… були мокрі. Наче хтось ходив по них після купання. А потім… У холі зникла різдвяна прикраса.

Ліна підняла голову різко.

- Сніжинка?

Марко кивнув.

- Перша зникла саме вона. Сніжинка, яку мама вішала щороку - велика, з тонкими металевими променями. Її так і не знайшли. А в останню ніч…

Він замовк. Зробив ковток кави. Поставив чашку. Продовжив:

- …впала люстра у старому крилі. Ніхто не постраждав, бо всі були на святковому вечорі. Але батько вирішив: щось у готелі “не спить”. І він… закрив ту частину будівлі.

Ліна на мить забула дихати.

- Ту частину… де зараз комора?

- Саме ту.

Ліна відчула, як у грудях холоне. Вона бачила ті мокрі сліди. Нові.

- Чому це повторюється? - запитала вона.

Марко поклав руки на стійку. Плечі напружені, погляд важкий.

- Тому що в 2002 році був ще один елемент. Те, що ніхто не любить згадувати. Була… дівчина. Стажерка. Приїхала лише на свята.

Ліна відчула, як щось у неї в животі стислося.

- І що з нею сталося?

Марко довго мовчав. Тиша стала густою, як сніг перед хуртовиною.

- В останню ніч… вона сказала, що побачила “не свій сон”. Теж про воду. І про світло, яке тягнулося до неї.

- Світло… як сніжинка? - прошепотіла Ліна.

Марко кивнув.

- Так. Хтось казав, що вона ледь не впала зі сходів, бо намагалася “йому” допомогти. Що б це не було. Після цього її забрали батьки й…  Вона більше ніколи не повернулася.

Ліна сиділа бліда як стіна.

- Але ж… вона жива?

Марко всміхнувся куточками губ.

- Так. Просто ніколи не хоче згадувати ті сни.

Ліна опустила погляд у чашку. Кава вже охолола.

- А ти чому нікому цього не казав? - тихо спитала вона.

Марко зітхнув.

- Бо всі вважали, що це… випадковості. Збіги. І я теж так думав. До вчорашнього. Але тепер - ні. Бо те, що відбувається зараз… занадто нагадує ту ніч.

Ліна нервово потерла пальці. Сліди. Крапля. Тінь у коморі.

- Ти думаєш… - її голос зламався, - це може статися знову? Те саме?

Марко подивився на неї довго.

- Я думаю, що готель оживає, коли приходить хтось… особливий.
І цього року - такою людиною стала ти.

Ліна різко підняла погляд.

- Я?! Чому?

Марко всміхнувся м’яко.

- Тому що ти бачиш те, що інші не бачать. Тому що готель реагує на тебе. Тому що… - він зам’явся, - ти не боїшся слухати йому у відповідь.

І тому що тобі не байдуже, хотіла додати Ліна. Але не сказала.

Музика змінилася - тепла, м’яка, трохи сумна. Готель, здається, підкреслював настрій.

Марко поклав долоню на стіл поряд із її, але не торкнувся. Тільки чекав. Ліна тихо, обережно поклала свої пальці поверх його. Це було майже не дотик - більше дозвіл.

Марко ледь усміхнувся.

- Ми впораємося, - сказав він. - Удвох - точно.

Ліна хотіла відповісти, але…

З другого поверху раптом пролунав звук. Не хлюпання. Не гуркіт.

А… тихий, чистий дзвін. Наче впала маленька, кришталево-біла сніжинка.

І вони обоє підвелися одночасно. Бо десь угорі… почалося повторення.