Розділ 8. Краплі там, де не мають бути

Вранці готель було не впізнати. Не тому, що він змінився - а тому, що Ліна вже дивилася на нього інакше.

Музика звучала трохи нижче, ніж учора, і кожен дзвіночок у мотиві нагадував їй нічний холодний звук у кімнаті 203. Повітря було свіже, пахло сосною та імбирним печивом, яке хтось тільки-но виніс зі кухні. Але під тим ароматом Ліна відчувала щось інше - тонкий, ледь вловимий запах сирості.

- Ранок добрий, стажерко, - Марко з’явився на рецепції з двома чашками кави. - Сподіваюся, ця ніч не відбила тобі бажання тут працювати.

Ліна взяла чашку. Звичайно, какао від нього було теплішим, ніж будь-який обігрівач. Але сьогодні навіть кава здавалася… настороженою.

- Я не можу перестати думати про слова пані Офелії, - сказала вона тихо. - Про ту… воду.

- Та сон і сон, - Марко спробував посміхнутися, але вийшло натягнуто. - Якщо надто довго думати, можна почути, як холодильник із насмішкою бурчить.

Ліна хотіла пожартувати у відповідь, але саме в цей момент…

Хлюп.

Глухий, короткий звук. Ніби щось мокре впало на підлогу.

Ліна різко обернулася. Звук долинав із кінця коридору, праворуч від холу - звідти, де були комори та службовий прохід.

- Ти це чув? - запитала вона.

Марко поставив свою чашку.

- Так.

Вони рушили туди разом.

Коридор був тихим, лише світильники у вигляді сніжинок відкидали м’які сині тіні. Ліна відчула, як з її долонею хоче з’єднатися чиясь інша - але це була просто ілюзія. Марко ішов поруч, але не торкався.

Хлюп.

Цього разу звук був виразнішим.

Вони обійшли ріг. І застигли.

На дерев’яній підлозі, прямо під старовинною настінною лампою, лежали три мокрі плями. Наче хтось щойно пройшов босими ногами по воді.

Плями були не хаотичні - рівні, майже круглі.

- Це… - Ліна прошепотіла. - Це ж… сліди.

Марко нахилився.

- Холодна.

- Вода?

- Так. Наче щойно з-під льоду.

Він торкнувся пальцями однієї плями й різко смикнув руку.

- Холодна… але не звідси.

- Що ти маєш на увазі?

- Сюди нічого не могло потрапити. Труби сухі, протікання нема, відра не носили. А це - не конденсат і не розлите відро.

Ліна стояла, відчуваючи, як серце калатає.

Сліди вели… далі. У темніший кінець коридору. Туди, де двері до старої комори давно були зачинені та завжди трималися на ключі.

Марко нахмурився.

- Мені не подобається напрямок, у якому це йде.

- Може… гість? - несміливо припустила Ліна.

- Гість ходить мокрим по службовому коридору? - Марко кинув на неї погляд. - І що, без взуття?

Ліна не знала, що відповісти. Вона лише дивилася, як блиск світильників на підлозі відбивається у цих трьох круглих плямах.

Тоді Марко повільно підняв голову. І сказав:

- Це не людські сліди.

Ліна відчула, як по спині пробіг мороз.

- То чиї?

Марко не встиг відповісти.

Тому що саме в цей момент двері старої комори тихо скрипнули. Наче хтось доторкнувся до них із іншого боку.

Ліна інстинктивно схопила Марка за руку. І цього разу він не відпустив.

- Тримаємось разом, - тихо сказав він. - Не відходь від мене, гаразд?

- Добре, - так само тихо відповіла вона.

Залізна ручка на дверях ледь-ледь повернулася. На міліметр. Потім - зупинилася.

Тиша. Холод. Сніжинки-світильники затремтіли від ледь відчутного повітряного потоку.

Ліна не могла відірвати погляду від дверей. І бачила - на нижньому краю повільно збирається крапля. Вона виросла. Важка, прозора, холодна. Потім… впала.

Хлюп.

Прямо на підлогу. До тих самих мокрих слідів.

Марко поклав руку на ручку дверей - м’яко, але впевнено.

- Ліно, - сказав він, - здається, твоє перше диво в “Падаючій Зірці”… щойно стало реальністю.

Ліна дивилась на краплину, яка ще не встигла висохнути на підлозі. І відчувала тільки одне: вода зі снів тепер справді тут.