Розділ 7. Тінь пані Офелії і її слова

Коли вони з Марком повернулися на перший поверх, Ліна намагалася впевнити себе, що все було випадковістю: упала валіза, нічні тіні спотворили силуети, готель просто трохи… дивний.

Але неспокій сидів під серцем, наче маленький колючий сніжок, який не танув.

Марта якраз переглядала нічні звіти й виглядала незвично серйозною.

- Ви двоє бачили щось підозріле? - запитала вона.

Марко глянув на Ліну, даючи їй вибір: розповідати чи ні.

- Ми… перевіряли шум у 203-й, - сказала Ліна. - Здається, просто впала валіза.

Марта уважно подивилась на них, але не стала далі розпитувати.

У цей момент вхідні двері відкрилися. До холу зайшла пані Офелія. Вона була вдягнена у теплий халат, але обличчя… було зовсім блідим. І в очах - щось відсутнє, таке, ніби вона щойно пройшла крізь раптовий холод.

- Пані Офеліє, - Марта швидко підійшла до неї. - Ви добре себе почуваєте? Ми саме хотіли до вас зайти.

Жінка зупинилась біля ялинки, погляд її ковзнув уздовж гірлянд, ніби вона щось шукала. Потім - до Ліни.

- Ти… була в моїй кімнаті? - тихо спитала вона.

Запитання прозвучало майже шепотом, але в ньому щось було. Різке. Холодне.

Ліна зробила крок до неї.

- Так. Ми почули шум і…

- Там було темно. Хоча світло горіло. Я… прокинулась не в ліжку. А… стоячи, - пані Офелія похитнула головою, наче згадуючи.

Марко й Марта перезирнулися.

- Вам варто відпочити, - сказала Марта обережно. - Можемо запропонувати трав’яний чай. Лаванда й меліса…

- Це не допоможе, - перебила жінка. - Бо я… я знову бачила це.

Ліна відчула, як хол злегка притих. Музика стала нижчою, повільнішою, немов сам готель слухав.

- Бачили що? - тихо спитала вона.

Пані Офелія повернулася до неї. І якусь мить Ліна відчула - погляд цієї жінки проходить крізь неї, ніби через тонку тканину.

- Темну воду. Але цього разу - з іншим. Ніби щось у ній рухалось… ближче.

Марко машинально наблизився до Ліни. Ледь. Але достатньо, щоб вона відчула його присутність поруч.

- І було… світло, - додала жінка. - Маленьке. Наче сніжинка. Висіло над водою.

- Сніжинка? - голос Ліни зрадницьки здригнувся.

Пані кивнула.

- Так. Біла. Блискуча… і потім її накрило хвилею. Ніби хтось її забрав.

Марта намагалася триматися спокійною.

- Це лише сон… іноді пересниться…

- Ні. Це було не сновидіння. Це було… попередження, - жінка потерла скроні. - Я відчуваю, коли сон правдивий.

Вона вдихнула різко, наче їй не вистачало повітря.

- І цей сон був не моїм. Ніби… я бачила чужий страх.

У тиші пролунав тихий дзвін - одна з прикрас на ялинці легенько хитнулася, хоч повітря в холі стояло нерухоме.

Ліна мимоволі ступила назад, ближче до Марка. Він цього разу не приховав руху - просто поклав руку їй на лікоть, підбадьорюючи.

Пані Офелія повільно підняла очі до них двох.

- Якщо щось у цьому готелі почало рухатися в снах… - вона видихнула, - то це вже не легенда. Це - пробудження.

Музика в ту ж мить змінилася. Дзвіночки стали глибшими. Світло лампочок на ялинці приглушилось, потім знову спалахнуло.

Наче “Падаюча Зірка” погоджувалася.

Пані Офелія повільно пішла до сходів, а Марта поспішила за нею.

Ліна застигла на місці, не знаючи, як розтлумачити те, що щойно почула.

- Ти не повинна це розбирати сама, - тихо сказав Марко, нахиляючись ближче. - Якщо тут і справді щось відбувається… то ми вже вдвох.

Ліна підняла погляд на нього.

- Ти… теж це відчув? У кімнаті? Ту… тінь?

Марко мовчав довго. А потім лише кивнув.

- Я відчув холод. Ненормальний. І… - він знизив голос, - я чув звук. Такий, ніби… вода капає. Але там не було води.

Ліна помітила, як у нього трошки напружилися пальці. Наче він стримував бажання взяти її за руку знову.

- Ми з’ясуємо, що це, - сказав він упевнено.

- Разом? - запитала вона майже несміливо.

Марко всміхнувся теплим, рівним усміхом.

- Ти вже знаєш відповідь.

І в цю мить десь угорі - дуже тихо, майже нечутно - хлюпнуло.
Ледь. Як перша хвиля на замерзлій річці.

Ліна відчула, як по спині пробіг холодок.

Готель дихнув. І щось у ньому… рухнуло.