Розділ 6. Нічний черговий і тиха близькість

Ліна не планувала залишатися на нічній зміні, але після історії зі зниклою сніжинкою Марта попросила:

- Залишися ще трішки. Готель сьогодні… нервовий. Не хочу, щоб Марко був сам.

Ліна не знала, чи готель може бути нервовим, але в повітрі й справді відчувалося напруження. Солодкий запах апельсинової глазурі змішався із легким озоном - ніби після грози, лише без самої грози.

Марко готував какао - два горнята - і для певності третє, “якщо хтось знову прийде зі снами”. Коли він подав їй чашку, від неї йшов запах шоколаду, кориці і чогось ледь терпкого.

- Наш фірмовий рецепт, - пояснив він. - Офіційно - для гостей. Неофіційно - для тих, хто ось-ось почне нервово шарудіти гірляндами.

Ліна засміялася, хоча руки все одно дрібно тремтіли.

- Я не шаруджу.

- Ні, - Марко всміхнувся, - але ти дуже схожа на людину, яка думає, що побачила щось… надприродне.

Ліна хотіла обуритися, але зустріла його погляд - уважний, теплий, без насмішки.

- Я справді бачила… щось, - тихо сказала вона. - І це мене лякає.

Марко відхилився від стійки та пройшовся холом, оглядаючи тихе величезне дерево. Вогники мерехтіли рівно, але раз на кілька секунд один з них блимав трохи сильніше - як пульс.

- Ти не одна, - відповів він. - Коли я був малим, я теж… бачив дивні речі в цьому готелі. Тоді думав, що це просто уява. Потім - що тато мене лякав історіями про легенду снів.

Він замовк.

- А зараз… вже сам не знаю.

Ліна підійшла ближче.

- І що ти бачив?

Марко повернувся до неї. Для різдвяних вогників не потрібно було багато світла - їх було достатньо, щоб відбиватися в його очах маленькими золотими крапочками.

- Інколи зникали речі. Інколи з’являлися. Інколи… - він ковтнув, - готель поводився так, ніби хотів щось сказати.

Ліна притиснула горня до грудей, ніби шукаючи тепла.

- Ти думаєш, це все правда? Легенда?

Марко посміхнувся куточком губ.

- Я думаю, що ти мені віриш більше, ніж будь-хто за останні роки.

Серце в Ліни зробило маленький кульбіт.

- Я… не знаю, - прошепотіла вона. - Просто… не можу позбутися відчуття, що за нами спостерігають.

Марко підійшов ближче. Ледь, ненав’язливо, але достатньо, щоб Ліна відчула тепло його присутності.

- Знаєш, - сказав він тихо, - якщо готель справді має характер… то мені здається, він тебе… не боїться.

- Це комплімент? - посміхнулася Ліна.

- Це… факт, - Марко підняв руку й поправив їй шарфик, який трохи сповз на плече.

Дотик був легким, але від нього всередині Ліни розлилося щось приємне й тепле.

Саме в цей момент нагорі, на другому поверсі, щось впало. Глухий гуркіт, ніби перекинули валізу.

Ліна здригнулася. Марко одразу відступив, переходячи в робочий режим.

- Ідемо, - сказав він. - Разом.

Вони швидко піднялися сходами, кожен із горнятком у руці, наче гарячий шоколад міг когось захистити.

Коридор на другому поверсі був напівтемний - лише нічники у формі сніжинок світилися м’яким блакитним світлом.

- Чув? - прошепотіла Ліна.

- Чув, - відповів Марко. - Здається, з боку 203-ї.

Пані Офелія.

Двері її кімнати були прочинені.

Марко постукав.

- Пані Офеліє? Все гаразд?

Ніхто не відповів.

Ліна ковтнула. Набрала повітря. Штовхнула двері.

І в цей момент м’яке блакитне світло від нічників мигнуло.

На секунду в кімнаті здалося темнішим, ніж мало бути. І Ліна точно побачила - краєм ока - щось у кутку. Наче тінь. Рухлива. Жива.

Вона різко моргнула - і нічого вже не було.

Порожня кімната. Плед на підлозі. Валіза, що перекинулась - і видавала той самий гуркіт.

Марко нахилився:

- Мабуть, вітер… чи щось упало з полиці.

Але в його голосі була тінь сумніву.

Ліна стояла, тримаючись за його руку - не помічаючи, що робить це. Тільки коли Марко м’яко стиснув її пальці у відповідь, вона відсахнулась, почервонівши.

- Вибач… я… - почала вона.

- Нічого, - м’яко сказав Марко. - У такі ночі… триматися за когось найрозумніше рішення.

Він посміхнувся тепло. Не жартуючи. Не глузуючи. Так, ніби він теж давно шукав привід бути ближче.

- Ходімо назад, - додав він. - Бо якщо готель вирішив нас лякати, то хай робить це вдвох.

Вони вийшли в коридор, і різдвяна музика несподівано зазвучала голосніше.М’яко. Затишно. Як мелодія зимової зустрічі.

А готельні вогні наче підморгнули.

Ніби “Падаюча Зірка” знала: між ними щось почало народжуватися. І це щось було тепліше за будь-яке різдвяне світло.