Готель зимових снів

Розділ 5. Зникла сніжинка

Ранок у “Падаючій Зірці” починався неспішно. Готель прокидався так само, як і засинав - м’яко, у шелесті гірлянд, запаху свіжої випічки й музиці, яку ніхто не вмикав, але всі чули.

На рецепції Ліна з’явилася раніше, ніж почалася її зміна. Їй не спалося - слова пані Офелії про неправильний сон крутилися в голові, мов пташки, що не могли знайти місця для посадки.

Марта лише кивнула їй із кухні:

- Кава там, печиво там, документи тут. І так, готель зранку ще трохи бурчить, тому не лякайся.

Ліна не зрозуміла, що значить “бурчить”, поки не почула тонке потріскування в стінах. Не лячне - скоріше нагадувало старий дім, який розтягується, позіхає й перевертається на інший бік.

Вона вже збиралася розкласти листи гостей, коли почула легеньке:

- Ем… вибачте…

Перед рецепцією стояла дівчинка років восьми, у пухнастій рожевій шапці з помпоном.

- Можна вас на хвилинку?

- Звичайно, - Ліна нахилилася до неї з усмішкою. - Чим допомогти?

Дівчинка простягнула долоньку, а в ній лежав… тонкий сріблястий дріт. Схоже на уламок різдвяної прикраси.

- Я знайшла це біля ялинки, - сказала дівчинка тихенько. - А там… було місце. Порожнє.

- Порожнє? - перепитала Ліна.

Дівчинка кивнула. Погляд у неї був серйозний, як у справжнього детектива.

- Там мала висіти сніжинка. Але її нема. Мама сказала, що її, мабуть, просто не повісили, але… - вона закусила губу. - Але я вчора її бачила. Вона була. Я пам’ятаю точно, бо вона блищала найбільше.

Ліна взяла дріт. Той був холодний і… вібрував? Ледь помітно.

- Дякую. Я перевірю.

І тільки дівчинка побігла назад до мами, як Марко з’явився зі сходів, тримаючи бокал з апельсиновим фрешем.

- Ти також рання пташка? - посміхнувся він.

Ліна показала йому дріт.

- Дивись. Це - від прикраси, яка зникла з ялинки.

Марко підняв брову:

- Прикраси не зникають. Їх крадуть або знімають діти. Хоча… - він нахилився ближче. - Це з якоїсь з тих срібних сніжинок, що ми вішали вчора.

- Дівчинка каже, що вона була, - відповіла Ліна. - І що блищала сильніше за інші.

Вони підійшли до ялинки разом.

Різдвяне дерево було прикрашене густо - червоні банти, золоті дзвоники, прозорі кулі, світляні метелики, кілька витіюватих прикрас ручної роботи… Але посередині, трохи праворуч, дійсно було порожнє місце.

Ліна торкнулася гілки - та легенько здригнулася.

- Можливо, вона впала? - припустив Марко, але голос у нього був непевний.

Вони обійшли дерево.

Ніде. Не під деревом, не в ящиках поруч, не на столі. Сніжинка зникла.

- Дай той шматок, - Марко простягнув руку.

Ліна передала дріт. Марко крутив його між пальців, поки на світлі не побачив щось дивне.

- Він… ніби притягується до світла, - прошепотів він.

Дріт справді колихнувся, коли поруч мигнула гірлянда.

Ліна відчула, як по спині пробіг холодок.

- Може, це пов’язано з тим сном? - тихо сказала вона. - Пані Офелії. Там теж було щось… блискуче? А може… тінь?

Марк зітхнув важко.

- Я не хочу думати, що легенда оживає, - сказав він майже шепотом. - Бо якщо так… це погано.

У цей момент гірлянда над ялинкою спалахнула яскравіше, ніж зазвичай. Потім згасла.

Повністю.

На кілька секунд. І саме в темряві Ліна чітко побачила - там, де мала бути сніжинка, в повітрі тремтіла маленька краплинка світла. Наче хтось вішав прикрасу, але передумав у останню секунду.

Світло мигнуло. І зникло.

Ліна відсахнулася.

Гірлянда повернулася до життя, ніби нічого й не було.

Марко втупився в неї, зблідлий.

- Це… - він ковтнув. - Це був фокус світла. Так? Просто фокус. Таке буває.

- Звичайно, - відповіла Ліна, але її голос звучав аж надто рівно.

Бо вона знала: те, що вона бачила, не було фокусом. Це було щось інше.

Коли Марта підійшла, вони обоє виглядали так, ніби щойно бачили привида.

- Ох, не починайте, - видихнула вона, беручи у них дріт. - Якщо ще й прикраси почнуть зникати, я не переживу цей сезон.

- Марто… - почав Марко. - Це було не просто зникнення.

Марта підняла на нього погляд. Стриманий, уважний.

- Я знайду іншу сніжинку й повішу. А ви двоє… - вона вказала на них пальцем. - Не робіть великих очей. Гості це відчувають.