Розділ 4. Солодкий аромат і перша аномалія

Різдвяна музика в «Падаючій Зірці» змінювалася сама по собі.

Ліна помітила це лише через кілька годин роботи: не було ні плейлистів, ні керування колонками, а мелодії ніби текли з повітря - то ніжний рояль, то дзвіночки, то знайомий мотив старих колядок. Часом музика звучала так близько, ніби хтось грав у кімнаті поруч, хоча поруч нікого не було.

- Готель сам вибирає, коли йому співати, - підморгнула Марта, помітивши її подив. - Звикнеш.

Ліна сумнівалася, що таке можливо, але повітря справді здавалося… музичним.

Десь у дальній частині холу потріскував камін, розбризкуючи тепло, а від невеликого різдвяного столика з печивом тягнувся аромат кориці та апельсинових шкірочок. На ньому стояла табличка “Пригощайтеся - від Духу Зими!”, прикрашена маленькою срібною сніжинкою, що мерехтіла вогниками.

Ліна якраз розкладала свіжі рушники в шафі за рецепцією, коли в хол зайшла жінка - молода, гарна, але змучена. На її щоках горів рум’янець, а пальці стискали телефон так міцно, ніби вона трималася за нього як за рятівний круг.

- Вибачте… - сказала жінка тихим голосом. - Може, у вас є щось для… 

Вона нерішуче замовкла, підшукуючи слово.

- …для того, щоб спати легше?

Марко підняв голову з бару й ледь усміхнувся.

- Якщо мова про алкоголь - я можу запропонувати глінтвейн. Він у нас із секретним рецептом, не хвилюйтесь, нічого кримінального. Крім смаку.

Жінка не усміхнулася у відповідь.

- Ні… мені… мені снилось страшне.

Ліна відчула, як лобі ледь-ледь притих. Гірлянди на великій ялинці перестали мерехтіти так швидко - ніби прислухалися.

Марта з’явилася за секунду, мовби з повітря.

- Давайте присядемо, - м’яко сказала вона жінці, проводячи її до дивану біля каміна. - Тут тепло.

Ліна не могла відірвати очей. Це була та сама гостя, про яку всі шепотілися після заселення: пані Офелія з 203-ї кімнати, яка завжди бачила «найяскравіші сни».

Пані сіла на м’який диван, закрутила в руках плед із візерунками сніинок.

- Це був… дивний сон, - прошепотіла вона. - Там не було нічого з того, що я просила. І взагалі… було видно чітко. Надто чітко.

Марко перехилився через бар і кивнув Ліні: мовляв, підійди ближче - подивишся на “класичну різдвяну істерику”. Але коли вона підійшла, Марко перестав жартувати.

У пані Офелії тремтіли руки.

- Усі роки, що я тут заселяюся, - говорила вона тихо, повільно, - сни завжди показували мені мої бажання. Мрії. Тепло. Надію. А сьогодні…

 Вона стиснула плед так, що пальці побіліли.

- Там була… темна вода. І щось під нею. І голос, який казав…

Вона замовкла, ніби боялася вимовити слова.

Ліна відчула легке тремтіння під ногами. Дуже слабке, але відчутне - ніби підлога на мить дихнула.

- Казав що? - тихо спитала вона.

Пані підняла очі. Вони були наповнені тривогою - не показною, не істеричною. Справжньою.

- “Ти втратиш те, що хочеш зберегти”.

Марко хмикнув, але не насмішливо - швидше нервово.

- Це… можливо просто нічний кошмар, - сказав він. - Буває. Навіть у нашому готелі.

- Ні, - похитала головою пані. - Це був не кошмар. Це був неправильний сон.

Піч потріскала голосніше, жар раптово спалахнув.

У повітрі запахло паленим цукром. Гірко-солодко. Химерно.

Марта стала поруч із жінкою, поклала їй на плече руку.

- Я попрошу нашу покоївку оглянути кімнату, - сказала вона спокійно. - І вона підкладе іншу ковдру. Інколи це допомагає змінити хід сновидіння.

Ліна відчула неспокій у грудях. Їй здавалося, що готель знову… прислухається. Наче він реагує. Гірлянди на великій ялинці знову мерехтіли, але інакше - повільно, протяжно, наче відбиваючи чийсь ритм.

Пані підвелася, подякувала й пішла сходами на другий поверх.

Тільки коли вона зникла з поля зору, Ліна нарешті видихнула.

- Ну що, - пробурмотів Марко, спираючись ліктями на барну стійку. - От і перший привід для паніки. І навіть ще не ніч на Різдво.

- Це правда, що такі… неправильні сни - це погано? - Ліна намагалася говорити рівно, але голос зрадницьки тремтів.

Марк відкрив рот, щоб пожартувати, але погляд на гірлянди на ялинці його зупинив.

Вони миготіли все ще дивно. Занадто в такт чомусь, що звучало тільки в повітрі.

- Я не знаю, - відповів він нечітко. - Але якщо готель починає отак реагувати… значить, щось точно не так.

Ліна уперше за зміну не втрималася й притиснула долоню до грудей, де серце билося занадто швидко.

Солодкий аромат різдвяного печива раптом став різкішим. Музика змінила темп. А різдвяні вогні - ближчими.

Наче готель чекав. Чогось. Когось. Або - якоїсь нової правди, яка от-от мала проявитися.