Розділ 3. Легенда, про яку всі говорять

Після першого гостя, що вимагав «Сяйво», і котячого крику зі стелі Ліна сподівалася, що хоча б кілька хвилин ніч пройде спокійніше.

Вона помилилась.

На рецепцію впевненою ходою зайшла літня пані в білому пуховику, наче хмаринка з характером. В руках вона несла… подушку.

- Доброго вечора, - вимовила пані так, ніби прийшла за дуже важливою справою. - Мені потрібна консультація компетентної особи.

Ліна ковтнула повітря. Марта, як на зло, пішла приймати доставку, а Марко кудись зник у бік бару.

- Я… можу спробувати вам допомогти, - несміливо сказала Ліна.

Пані підійшла ближче й поклала подушку просто на стійку.

- Ця подушка не підходить мені для сну.

- Вона… незручна?

- Вона неправильно налаштована. Слухай уважно, дитино: передріздвяний сон залежить від багатьох речей. І подушка - найголовніше з них.

Ліна стискає кулак під столом, аби не видати здивування.

- Я розумію… - почала вона, але пані перебила, здіймаючи пальця.

- Ви повинні замінити мені її на ту, що з пір’ям сріблястої гуски.

Так, це точно сон… або дурман після дороги, подумала Ліна.

У цей момент з-за спини Ліни почувся знайомий голос:

- Пані Марто, - Марко з’явився абсолютно несподівано, як завжди тоді, коли хтось от-от зведе Ліну з розуму. - Ваш улюблений ритуал? Уже почали?

Пані Марта підняла підборіддя.

- Кожен має дбати про свою ніч. Особливо - різдвяну.

- О, я знаю, - Марко кивнув дуже серйозно. - Ви ж минулого року сказали, що ваш сон “вказав дорогу”. До чого саме?

- До того, що я не повинна садити петрушку поруч із кропом! - гордо вигукнула пані. - І я досі вважаю, що сон був правий.

Марко ледь стримував сміх, але тримав обличчя рівним.

- Ліно, будь ласка, знайди подушку зі сріблястою гу… - він хмикнув, - з гусячим пір’ям. Вона в коморі під міткою «ритуальні».

Ритуальні!?

Ліна кивнула і поспішно зникла в коридор за рецепцією.

Комора виявилась лабіринтом з коробок, ліхтарів, штучного снігу, ялинкових іграшок і… так, кількох стосів подушок у мішках.

Чому на одному зі стосів хтось від руки написав “ритуальні”, Ліна не знала. Але вирішила довго не роздумувати.

Вона вибрала м’яку білу подушку й уже хотіла повернутися, як раптом… гірлянди над дверима тьмяно спалахнули. Не сильно, але так, що Ліна мимоволі підняла голову.

На секунду їй здалося, що вона бачить у кутку рух. Крихітну тінь. Кошеня? Ні - маленька, майже прозора фігурка, що зникла, варто було їй моргнути.

Серце стиснулося.

- Просто втома… - прошепотіла вона сама собі й вийшла в коридор.

Але знову відчула це мимолітне тремтіння у повітрі - як у холі. Готель ніби чув її. І відповідав по-своєму.

Повернувшись на рецепцію, Ліна простягнула пані Марті подушку.

- Ідеально, - оглянула її та схвально кивнула. - Тепер сон точно прийде таким, як треба.

- А який має бути «такий, як треба»? - не втрималась Ліна.

Пані зітхнула так драматично, що Марко ледве не гепнувся зі сміху.

- У різдвяну ніч, голубонько, сон відкриває найпотаємніше бажання серця. Те, що часто заховане так глибоко, що ми й самі про нього не здогадуємося.

Ліна ковтнула.

- І… він справджується?

Пані Марта хитнула головою.

- Якщо серце чисте - то так.

Ліна мимоволі глянула на Марка. Той стояв, схрестивши руки, й уже не сміявся. Лише уважно спостерігав за ними.

- Це просто легенда, - тихо кинув він Ліні, коли пані вже відходила. - Родинна історія, якій забагато років.

- Але всі вірять.

- Бо це красиво. Але не тому, що це правда.

Ліна не встигла відповісти - у двері увірвались ще два гості, тягнучи валізи й голосно сварячись… через те, кому з них судилося побачити віщий сон цього року.

- О, ні… - видихнув Марко. - Вони повернулися.

- Хто? - спитала Ліна.

- “Сонячні близнюки”. Минулого року вони довели до нервового зриву половину персоналу.

Ліна ковтнула повітря.

Так, вона тепер точно знала краще не зарікатися, бо ніч у “Падаючій Зірці” може бути лише дивнішою.