Розділ 1. Прибуття до “Падаючої Зірки”

Сніг кружляв так густо, що дорога здавалася білою стрічкою, загубленою серед гір. Ліна нахилилася ближче до вікна мікроавтобуса, намагаючись розгледіти хоч щось попереду - але багажник, що тремтів на поворотах, і завірюха за ним зовсім не допомагали.

- Далі підніматися пішки, - буркнув водій, зупиняючись біля дерев’яної таблички. На ній було намальовано срібну зірку, що ніби падала у снігову заметіль.

“Падаюча Зірка”.

Її перше робоче місце. Її перше самостійне Різдво.

Ліна підняла капюшон, притисла до грудей сумку і вийшла назустріч морозному повітрю. Сніг одразу вліпився на вії, а чобіт по щиколотку провалився в пухкий наст. Гора здіймалася перед нею темним схилом, а вище, на тлі хмар, виднівся готель - теплі вогні у вікнах мерехтіли, немов запалені свічки.

Вона зробила крок угору, потім ще один.

“Стажерка рецепції, - нагадала сама собі. - Ти впораєшся. Головне - не розгубитися”.

Підйом виявився коротшим, ніж здавалося. За десять хвилин Ліна опинилася перед високими дубовими дверима. Просто над ними світилася ще одна зірка - маленька, металева, трохи потерта. Вона легенько погойдувалася на вітрі.

Двері прочинилися самі, коли Ліна потягнула за ручку. Тепле повітря з запахом кориці, ялинки та какао обійняло її так м’яко, що дівчина мимоволі всміхнулася.

У холі стояла прикрашена ялинка - стримана, елегантна, обвішана прозорими скляними кульками. Десь глибше гудів камін, потріскували дрова. Ліна ступила на дерев’яну підлогу, намагаючись не роззявляти рота від враження.

А потім із-за стійки випурхнула жінка середнього віку в зеленому светрі.

- Ти Ліна? - з полегшенням спитала вона. - Слава Богу, хоч хтось приїхав вчасно. Заходь-заходь. Я Марта, адміністраторка. Хоча сьогодні, здається, я ще й пожежний, і психолог, і рятувальник котів…

Ліна моргнула.

- Рятувальник… котів?

Марта зітхнула так, ніби ця тема боліла їй особисто.

- Один із гостей привіз кошеня, яке зараз десь у вентиляції. Тож якщо почуєш нявкання зі стелі - не лякайся. У нас тут будні.

Ліна не витримала й засміялася. Напруга одразу спала.

- Проходь. Роздягайся. Зараз познайомлю тебе з усіма, хто уцілів на робочих місцях, - Марта кивнула на стійку. - Власник поїхав у місто за продуктами, бо наш кухар оголосив, що “бачив недобрий знак у сні” і закрився на кухні. Нікого не впускає.

- У сні? - перепитала Ліна.

- Ага. Ласкаво просимо до “Падаючої Зірки”, місця, де на нас впливають навіть чужі сни.

Вона сказала це так буденно, ніби йшлося про прогноз погоди. Ліна ще не знала, що ця фраза дуже скоро набуде геть іншого змісту.

Над барною стійкою миготіла табличка “Північне сяйво”. Схилившись над нею, хлопець мішав щось у високому склянці. Темне волосся спадало на чоло, але він не виглядав спокійним чи мрійливим - скоріше втомленим і трохи роздратованим.

- Марко! - крикнула Марта. - Ось наша нова стажерка.

Хлопець підняв погляд. Сірі очі, як зимові ранки, злегка прищурені. Легкий кивок.

- Привіт, - сказав коротко. - Я тут бармен. І частково віч-на-віч з катастрофами.

- Якими саме? - несміливо усміхнулась Ліна.

- Сьогодні? - Марко витер руки рушником. - Двоє гостей посварилися через те, кому кому мав приснитися “правдивий сон”. Кухар голодує на знак протесту. Хтось вкрав з ялинки старовинну прикрасу, бо ялинка була “заради аури”. А ще один пан певний, що його номер переслідує тінь.

- Яка… історія.

- Різдвяний сезон, - кивнув Марко з тим самим, майже невимушеним сарказмом. - Щороку одне й те саме. І все через легенду про сни.

Ліна стишила голос:

- Це правда?

Хлопець ледь знизав плечима.

- Це казочки для гостей. Справжня магія - це коли кавоварка не вибухає вранці. Але я б не став на це ставок.

Марта відкашлялася й поплескала Ліну по плечу:

- Не слухай його. Він просто виріс тут і втратив чутливість до чарів. Ти дивись краще на стійку рецепції. Сьогодні твоя головна задача - посміхатися. І намагатися не втекти.

- Чудова інструкція, - пробурмотіла Ліна.

Її поселили на четвертому поверсі, у маленькій кімнатці під дахом. Вікно виходило на гори, і коли Ліна поставила сумку на ліжко, то на хвилину просто застигла, вдивляючись у засніжену далечінь.

Готель здавалося живим. Він дихав. Тріщав дерев’яними стінами. Шелестів гірляндами. Наче під шкірою цього місця справді струменіла старовинна магія, яку вона тільки починала відчувати.

Того вечора Ліна повернулася вниз, уже вдягнена в робочу форму - м’який светр і темні штани. Її перша зміна тільки починалася.

І саме в той момент, коли вона стягнула гумку з волосся, над стелею пролунало гучне і дуже чітке:

- Мя-я-яу!

Марко підняв голову.

- Кажу ж, - зітхнув він. - Кошеня.

А потім, глянувши на Ліну, додав:

- Вітаю в “Падаючій Зірці”. Якщо ти думаєш, що це дивно - почекай до ночі.

Ліна ще не знала, що саме цієї ночі готель зробить свій перший крок назустріч… неправильному сну.