***

– Феліксе послухай мене, будь ласка, – Уйон з силою вириває футболку з рук кращого друга. – Хван зник рік тому, і швидше за все живе своє краще життя без тебе. Цей лист просто дурнувата приманка, яка принесе тобі одні неприємності. Краще подивімося фільм разом, м?

– А якщо ні? Що, якщо це справді Джін намагається зв'язатися зі мною? – Фелікс продовжує пакувати свої скромні пожитки в невелику спортивну сумку. – Я не зможу нормально жити, якщо зараз не спробую знайти його.

– Потім не кажи мені, що я тебе не попереджав. Твої почуття ні до чого доброго тебе не доведуть. Тим більше, якщо Хьонджіну плювати на них, – він ріже без ножа, бо хоче спинити беззмістовні намагання кращого друга.

– Я знаю, що щось повинно було трапитися, якщо Хван зник так раптово. Навіть, його батьки не в курсі куди він занапастився, а тепер він знайшов мене, і хоче зустрітися, щоб розповісти, що саме сталося. Нічого дивного в цьому немає, – Лі нарешті сідає на диван, доводячи свою правоту. Він мовчить, обдумуючи щось.

– Ага нічого дивного. Окрім того, що кличе він тебе не в якийсь ресторан чи клуб, а в сраку світу. Ти хоч раз чув, щоб друзі кликали один одного до закинутого району міста?! – він вдихає побільше повітря. – Правильна відповідь – Ні, Феліксе! Включи, будь ласка, голову, хоч раз.

– Я всеодно поїду туди, щоб ти не казав, – на його вустах з'являється така яскрава усмішка, що може заступити саме Сонце.

Уйон важко видихає та стає допомагати складати речі. Він занадто добре знає, яким впертим буває Лі.

– Ти баран.

– І я тебе люблю, – Лікс його обіймає, насвистуючи веселу мелодію.

До зупинки було рукою подати, тому йшли недовго. Автобус приїхав швидко. Серце Фелікса билося ще швидше. 30 хвилин і вони на місці. Водій проводжає його співчутливо поглядом. Лі не розуміє, але хоче дізнатися, що все це означає. Він виходить з автобуса.

– Юначе, – чоловік за кермом несподівано окликає його.

– Так?

– Гарної тобі дороги, і будь обережним. Кожна будівля в цій частині міста таїть в собі небезпеку. Зроби правильний вибір.

Перш ніж Фелікс встиг подякувати, двері автобуса різко зачинилися і він зрушив з місця, зникаючи з поля зору.

Місто було мертвим. Пусті віконниці без шибок лякали своєю чорнотою. Дахи перехилилися, знищені часом і природою, де-не-де бракувало черепиці. Напівзруйновані, колись жилі, будинки не навіювали добрих думок. За його спиною, десь у живій частині міста, лунають тривожні дзвони собору, ніби попереджаючи про небезпеку.

Фелікс минає їх. Надворі поступово темніє. Він повинен знайти ту будівлю, що потрібна йому. Цей будинок виділявся. Здається, в нього єдиного збереглися шибки у вікнах.

На вулиці стемніло. Лі штовхає двері, які з пронизливим рипом відчиняються. Переливом мелодій озивається дзвоник, що був прикріплений до скла.

Тут темно так, хоч око виколи. Фелікс ніколи не любив темряви, але зараз сам іде їй назустріч. І чим далі він ступає, тим темнішою вона стає. Несподіваний крик ворона лякає хлопця і він випускає свою сумку з рук. Вона гучно падає на підлогу в пронизливій тиші. Фелікс нахиляється, щоб її підняти. У голові паморочиться. Він прикриває очі, беручи шершаву ручку до рук. Різко розплющує повіки. Вмикається світло, на секунду засліпивши юнака.

Помалу Лі розплющує очі та бачить перед собою освітлений коридор. Юнак, не без страху, рушає вперед. І чим ближче підходить, тим чіткіше чує звук музики.

За першим поворотом він знаходить хлопця, який вдягнутий в чорний смокінг. Незнайомець сидить за стійкою реєстрації, граючись планшетом. Саме він створював захопливі і моторошні мелодії, які хотілося слухати і слухати.

– Кхм... Перепрошую, – Фелікс привертає його увагу до себе.

– Що? – він був дуже незадоволеним. – Як ви тут опинилися?

– Приїхав автобусом, – обережно відповідає, розглядаючи дивне тату кісток на лівій руці парубка. – Вибачте я не знав, що сюди не можна заходити.

Бан Чан, так написано на його бейджику, поправляє свої окуляри, скануючи парубка пронизливим поглядом. Він шукає щось одне йому відоме, а тоді хмикає.

– Вам тут не місце, але...

– У мене є лист від Хьонджіна, – нетерпляче і разом з тим налякано перебиває його Фелікс, – Це він попросив мене прийти. Я дуже хочу побачитися з ним.

– Від Хьонджіна? – його брова в здивуванні підлітає вгору. – Покажіть мені його, – Чан відкладає свій планшет у бік, аби прискіпливо вивчити повідомлення, яке отримав Лі.

– Ну, що? Тепер я можу його знайти? – після кількох хвилин затяжної павзи питає Фелікс. Він мало не стрибає на місці від нетерпіння.

Бан не задоволено цикає язиком, знову проходячись поглядом по Феліксу. Хитає головою, і  бере свій планшет до рук.

– Тебе тут не має бути, але якщо дуже хочеш, то залишай речі, і йди шукати свого Хвана, – у коридорі знову звучить музика, а пальці хлопця легко літають над екраном.

– Дякую, – облегшено всміхається Лі, залишаючи свою сумку біля реєстрації.

– Але куди я маю йти?

– Вибирай сам, – він знизує плечима, навіть не дивлячись на Лікса. Схоже, юнак втратив будь-яку цікавість до його персони.

– Але тут надто багато дверей, – розгублений тон, викликає усмішку на вустах Чана. Він стає схожим на кота Чешира.

– Вибирай. Тут будь-який шлях приведе тебе до Хьонджіна, бо він на тебе чекає, – змовницьким тоном шепоче парубок. – Але яким він буде, залежить лише від тебе. Я звертатимусь неформально, якщо ти залишаєшся.

– Та, бляха, тут шість дверей, – обурюється Фелікс, проте підходить до одних. – Я зайду сюди.

– Ммм, цікавий вибір, – задумливо тягне Чан.

– Ти не допомагаєш, – закочує очі, повертаючи круглу ручку.

– Феліксе, дам тобі пораду. Закривай вуха, – парубок в останню мить окликає Лі.

– Але я не казав, як мене звати, – його очі лізуть на лоба.

– Закривай вуха, Феліксе, – він підморгує хлопцю. Лі заходить у темну кімнату.