Розділ 6

Я махнула Лі, щоб та мене замінила і відійшла в сторону. Голова почала пульсувати у скронях і боліти.

- Щось я себе якось не дуже почуваю, - сказала я Джошу. Він розгублено подивився на мене.

- Горло розболілось? - спитав він серйозним тоном.

- Ні, трохи голова, все в порядку, піду додому відпочину! - він кивнув головою і перемикнув свою увагу на Ді, яка підійшла до мікрофона.

Зловивши погляд Діани я приклала руку до лоба, і показала жестами, що в мене болить голова. Вона вже не могла нічого сказати, бо хлопці почали грати нову композицію, тільки занепокоєно глянула на мене. Махнувши рукою Пітеру, взяла свій рюкзак, що стояв на лавці та почала протискатись крізь натовп, який стояв і слухав музику.

Якби могла я б побігла по алеї, щоб швидше дістатись дому, але крім болю що пульсував у скронях, я почала відчувати тривогу. Вона немов залізла мені під шкіру і проявилась у вигляді мурашок по всьому тілу. Ноги стали ватними і я їх ледве переставляла.

Я йшла й з часткою страху вдивлялася в обличчя перехожих. Хотіла і боялась побачити знову таємничі сірі очі. Можливо мій мозок зіграв зі мною злий жарт, через все, що сталося за останні дні. До ключа в кишені я намагалася не торкатися. Їй богу, якщо так триватиме далі я скоро збожеволію.

Мене не залишало почуття тривожності та що хтось за мною йде. Ну або я знову накрутила себе до такого стану.

Тим часом на вулицях стало вже не так багатолюдно, як раніше, оскільки закохані парочки, як завжди під вечір розбрелися й усамітнилися в різних затишних місцях пляжу. А більшість туристів полюбляло сидіти вечорами у прибережних ресторанах.

Потік перехожих схлинув, коли я пірнула на невеличку вулицю яка вдвічі скорочувала мій шлях до будинку. Йти далі алеєю у мене не було сил.

Я йшла та оглядалася на всі боки, дивно, але на цій вулиці нікого не було. Тільки вогні у вікнах будинків свідчили про те, що жителі Ніреймора вже розбрелися по своїх домівках і готувалися до сну.

Несподівано три ліхтарі на вулиці заблимали й згасли, а четвертий ніби втратив свою яскравість, його світло приглушилося і він погрожував ось-ось згаснути за рештою.

Моє серце шалено забилося я обернулася та окинула вулицю поглядом – нікого не було.  Тривожність посилилася і майже скувала моє тіло. Голова нила від болю та напруження і до всього цього, я ніби спиною відчувала чийсь погляд.

Раптом біля найближчого будинку з'явилася якась чорна тінь. Я здригнулася.  З неймовірною швидкістю вона підлетіла до мене.  Так саме, мати її, підлетіла! Та сильно штовхнула мене чимось убік. Я зігнулася і впала на коліна, різкий біль у животі скрутив так, що стало важко дихати.

В очах почорніло. Хтось ривком стягнув з мене рюкзак і штовхнув мене ногою в спину.  Я плиском впала на асфальт, обдерши в кількох місцях руки в кров і проїхавшись щокою по твердому дорожньому покриттю. У роті відчувся солоний присмак крові.

Ну все, подумала я – мені кінець!  Напружившись усім тілом я чекала наступних ударів. Через біль я змогла перекотитися на бік і накрити голову руками, щоб хоч трохи мінімізувати травми від ударів по ній. Сильно заплющивши очі думала лише про те, щоб все це швидше припинилось.

Десь збоку почулося шипіння, ніби дуже швидко здувалося колесо, а слідом за ним - різкий глухий удар, ніби щось кудись врізалося. Я не могла підняти голову через біль по всьому тілу. Розплющивши очі я все ніяк не могла сфокусувати їх на жодній точці.  За спиною щось голосно бахнуло. Чому ніхто не виходить із будинків на звуки?  Вони що оглухли всі?  Істерично думала я, намагаючись підігнути ноги та упертися руками об асфальт, щоб хоч трохи підвестися, але вони ніяк мене не хотіли слухатися.

Все якось затихло в одну мить і раптом хтось різко, але не сильно схопив мене за плече і перевернув на спину. Знову заплющивши очі я  закрила голову руками, зігнувши ноги в колінах моє тіло все стиснулося. Але подальших ударів не було. Я повільно відвела руки від обличчя та
спробувала сфокусуватися поглядом на одній точці в напівтемряві. Коли мені це вдалося я побачила їх - сірі очі.  Очі тієї людини, яку я бачила в натовпі. Невже він і був тінню?

Я з жахом дивилася на чоловіка, який сівши навпочіпки поруч зі мною роздивлявся мене.  Бік нив, руки саднили, голова розколювалася, а він дивився на мене і нічого не говорив. Я спробувала сказати бодай слово, але несподівано він почав першим.
- Хто ти така?  - спитав чоловік вдивляючись у мої очі.

Я істерично розсміялася.

- Серйозно ти мене побив і тепер питаєш, хто я така?  Ти що, помилився дівчиною і тобі треба було побити іншу?  - Саркастично видавила з себе я не підвищуючи голос. Говорити для мене виявилося надто важко. У роті пересохло, мене почала мучити спрага.

В боку розболілося ще сильніше.  Його темна брова поповзла вгору.  Красивий падлюка. Неохоче окинула поглядом його обличчя.  Таких, як він, чоловіків називали миловидними. Він мав деякі м'які риси обличчя, трохи гостре підборіддя і читкі вилиці. Темне волосся було зібране на потилиці в невеликий хвіст, а в одному з вух щось блищало. 

На чоловікові була одягнута чорна футболка та темні джинси, на руках - шкіряні рукавички без пальців, а на грудях висів кулон.  Я шоковано подивилася на нього. Подібний кулон я вже бачила не так давно.

- Тебе побив не я, - відвернув він мою увагу своїм бархатистим голосом і рукою відкинув пасмо волосся з мого обличчя.  Я роздратувавшись відірвала свій погляд від кулона.

 - Серйозно?  А хто ж?  Покажи мені!  Ти ще когось бачиш на вулиці?  - Від злості я навіть і не зрозуміла, що з незнайомцем перейшла на "Ти".  Яке нафіг "Ви", коли тебе майже до смерті побили.  Хоча була б я розумніша, не провокувала б його, а тягнула час і намагалася покликати на допомогу.  Мабуть, це все стрес на мене так вплинув.

- Той хто напав – зник. Його тут більше нема.  - він нічого не сказав про моє фамільярне звернення до нього.  А я завелася ще більше.  Він що з мене дурепу робить?