Глава 2

Теплий літній вітер тріпав моє довге червоне волосся. Я йшла по набережній після пар в університеті, в навушниках грала улюблена музика і думала про те, що вчора розповів дідусь.

Рука намацала в кишені джинсів той самий ключ. Коли вдягалась вранці запізнювалась і вдягла джинси, в яких була вчора. І вже на парі по сольфеджіо помітила, що ключ і досі в кишені.

Треба дідусю натякнути на те, що йому потрібно записати всі свої історії у власну книгу. Може тоді він зізнається, що йому стало просто нудно і він вчора все вигадав. А коли в нього з'явиться багато власних читачів, а вони з'являться, то йому вже буде не до вигадок нових розваг для мене.

Певно так і зроблю.

Подивилась на Аквамаринове море. Сьогодні, на воді був штиль. Хоч зазвичай при такому вітрі по його водах бігали невеликі хвилі. Але не сьогодні. А я люблю хвилі, да такі великі-великі. Мені здається, що вода - моя стихія. Я завжди отримаю заряд бадьорості перебуваючи біля моря чи купаючись в ньому.

Рука машинально стиснула в кишені ключ. Мені здалося, ніби він трохи став тепліше. Та ні, мабуть руки, трохи змерзли на вітру.

По праву руку від себе я проходила замкову площу. Гарну квітучу алею, яка закінчувалась старовинною закинутою будівлею схожою на невеликий замок готичної архітектури, біля якого протікала невеличка річка, яка спускалась з гір і впадала в море.

Чого він був закинутий так ніхто і не знає. Була б моя воля я б зробила там якийсь музей. Бо стоїть собі ця споруда посередині міста і толку ніякого. А так хоч би туристів розважало і гроші приносило.

Навіть і не помітила як завернула в його бік по алеї. 
Ох уж цей дід зі своїми історіями! І зовсім я туди не йду, бо він так сказав! Ні, ні, ні! Просто мені подобається алея! Виправдовувала я себе в голові.

Ой, ну ладно... Ну може мені трохи цікаво. Але я впевнена, що от нічого не буде! Просто пройдусь по алеї й зверну додому.

Підійшовши до покинутої будівлі я окинула її оком. Не дуже велика, темна, з вітражними вікнами у формі витягнутих арок, двома вузькими вежами, великою кількістю кам'яного різьблення і різноманітних скульптурних прикрас. Пів замку було оповите плющем. Внизу росли кущі червоних троянд.

Міський голова слідкує, щоб хоч вигляд цієї споруди ззовні був гарний і це добре. Але якесь марнотратство не зробити нічого всередині.

Кажуть, що власник цього дому давно помер, воно належить його нащадкам, але хто вони і де - ніхто не знає. Тому і не можуть без відома господарів нічого зробити з чужою власністю.

Розглядаючи "замок" я й не помітила як підійшла дуже близько до дверей і що музика в моїх навушниках перестала грати вже досить давно.

Раптом, мій погляд зачепився за знаки, що покривали двері. Вони були вирізані на самій основі. Я завмерла. Ці знаки дуже схожі на ті що викарбувані на ключі.

Я дістала ключ і почала придивлятись.
Та не може бути! Шо за фігня? Хвилину я стояла дивлячись на двері та не могла повірити своїм очам. Потім посміхнулась. То, мабуть дідусь мене так розігрує. Гарний розіграш ха-ха-ха...

Ну ладно, тоді доведу жарт до кінця і приставила ключ до дверної свердловини. Як я і думала він не підійшов.

Я посміхнулась. Лейя, ну ти маленька чи що? Віриш в казки оце дитячі.

Раптом хтось підійшов до мене ззаду.

- Дівчино, вам допомогти?

Я поспіхом відірвала руку від дверей і повернулась.

Переді мною стояв рудоволосий молодий чоловік, його не дуже коротке волосся трохи недбало куйовдилось на потилиці, на трохи круглому, немов ще дитячому обличчі у ластовинні, ніби світились світло-зеленими очі. Чоловік лукаво посміхався. Вдягнутий він був у джинси, білу футболку і чорну шкіряну куртку. На шиї висів невеликий срібний кулон з чорним камінцем, який дуже йому пасував, хоч я ніколи не бачила, щоб чоловіки носили такі прикраси.

- Ні, дякую! Я просто, просто роздивлялась гарні двері. Тут такі візерунки, цікаво хто архітектор. - зробила я зацікавлений "науковий" вигляд, який мала моя знайома Діана, коли розповідала мені про живопис, який вона обожнювала.

- Візерунки?- одна руда брова чоловіка полетіла вгору. - А ви їх бачите? - таємничо спитав він

- А що хтось не бачить? - посміхнулась я - в мене ж є очі, а ось тут є візерунки! - тицьнула я рукою з ключем на двері.

Чоловік хмикнув, потім перевів погляд на мої руки й з його лиця зійшла посмішка.

- Не може бути, ти берегиня? - промовив він тихо не відриваючи погляду від моєї руки.

Я заціпеніла на декілька секунд, а потім розсміялась.

- Ну дідусь, ну приколіст, оце квест... Ще й аніматора замовив... Дуууже цікавий розіграш придумав, я майже купилась. Де ти? Смішно. Ха-ха ! Виходь! - Я почала дивитись на всі боки шукаючи дідуся навіть зазирнула за спину чоловіка. - Де дід? Скільки він вам заплатив за виставу? - Спитала я з натягнутою посмішкою. Бо насправді, весело мені не було аж ніяк. Ще й почувалась як дурепа перед чоловіком, який стояв поруч.

Він здивовано подивився на мене і спитав:
- Хм... містер Леонардо Браун? Дуже шанована людина, я так розумію він ваш дідусь? Він мені нічого не платив.

- О! - зітхнула я з полегшенням, то ви його знаєте! Ура, я не зійшла з розуму, - впевнилась я у своїх висновках. Отже, він знає дідуся, значить таки розіграш.

- Не знаю, що ти там собі думаєш, але це не так. - сказав він дуже серйозним тоном - отже , час настав.

- Та шо за маячня? - крикнула на чоловіка, да так що пара перехожих озирнулись. Голова почала крутитись і я схопилась рукою за двері. Раптом відбулось декілька речей:

Я побачила як моя рука з ключем почала світитись. Ні не так... Світитися почали однакові знаки на ключі та на двері до яких той самий ключ я притулила коли схопилась за двері. Шось клацнуло і двері трохи прочинились.

- Шо за... Відскочила я від неї й випустила з руки ключ. Але на підлогу він не впав, його зловив дивний чоловік.

- Ей, такими речами не розкидаються! - Він взяв мої долоні у свої та вклав ключ у них. - Дякую, що відкрила парадний вхід! Давно пора було це зробити! Нарешті! -  Посміхнувся він і увійшов всередину - До зустрічі! - кинув він подивившись на мене, посміхнувся і скрився в темряві.