РОЗДІЛ 9

За ці два тижні після нашої зустрічі Дмитро більше не давав про себе знати. Його батечко також не з’являвся у моєму житті.

– Задала ти йому жару, сестричко, – плескала у долоні Ксеня. – Буде знати, як тебе займати. Гнида така.

– Це не я взагалі-то.

– А хто?

Відповідь на це питання мені і самій хотілось би знайти, але…

– Не знаю, – стенула плечима я.

– Ну тоді спишемо на вищі сили. Теж резонно. Має ж бути в цьому світі справедливість, так?

– Але я не надто радію. Потрібно забрати розрахунок з роботи і…

– Хочеш щоб я пішла з тобою? – одразу висунула зустрічну пропозицію Ксеня. Вона завжди розуміла мене без слів. – Не питання. Коли?

– Завтра зможеш? Просто для підтримки… Посидиш в кафе напроти, мені легше буде, коли знатиму, що хтось на мене чекає.

– Та запросто. Биту брати?

– Биту? – не зрозуміла я.

– Ну або лопату. Мені так і чешеться добряче так помасажувати горби цим Волощукам…

Я гимикнула.

– Не треба. Хочу розійтися миром.

Але як-то кажуть, не так-то сталось, як гадалось…

Коли я зайшла у відділ кадрів, то виявилося, що мене вже звільнили заднім числом. Ще й за статтею.

– Як це? – запитала я кадровичку. – Що я зробила?

Хоча вже знала відповідь на це питання – наважилась перейти дорогу Волощукам. От Дмитро! От дрібний паскудник! І як я взагалі могла вважати його справжнім чоловіком та ще щось відчувати до нього?

Це точно не було коханням, бо від почуттів навіть попелу не лишилось, тільки огида.

– Всі питання до Петра Костянтиновича, – ховала очі від мене вона. – В нього і трудову отримаєш.

Батько Дмитра не часто навідувався в офіс, передавши справи синові, але сьогодні – на моє щастя чи нещастя – якраз був.

– Як це розуміти, Петре Костянтиновичу? – без привітань зайшла я в кабінет.

– От і я постійно думав, Миросю, як це розуміти? – повільно повернувся в кріслі чоловік. Він дивився на мене як господар міста, що там міста – світу. – Мав тебе за доньку, а ти таку свиню мені підклала. Ще й перед самісінькими виборами!

– Ваш син мені зраджує. Я з ним разом не буду.

Волощук-старший так голосно розреготався, що ледь не впав на підлогу.

– Ой розважила, розважила старого. Якби ти мені сказала, що він когось вбив, то я… Ні, і тоді можна знайти вихід, головне на правильні важелі тиснути. А так… Дурепа ти мала, дівчинко. Скажи спасибі, що за грати тебе не посадив, а так відпускаю.

– За грати? За що?

– Так ти що, статтю не прочитала? Ти ж крала у мене, Миросю, з моєї кишені крала. Як ти могла? Ай-яй-яй!

– Що? – похитнулась я. – Не було такого. Ви ж знаєте, що не було!

– Ну як не було? В мене всі докази є, – гидко посміхнувся він. – Ніякі гроші ти від мене, зрозуміло, не отримаєш. І в торгову сферу тобі тепер шлях закритий.

– Вже й ославити встигли?

Волощук дивився на мене як вовк на ягня.

– Живи, і будь вдячна за моє милосердне серце, Миросю. А тепер забирайся звідси. Поки я не передумав, – він швиргонув трудову мені в обличчя.

Я стиснула кулаки. Хотілося зробити з цим товстим мерзенним дядьком те саме, що і з його сином. Хоча б стерти цю нахабну посмішку переможця з обличчя, але… нічого не сталося.

Тож я забрала документи та пішла.

– От мерзотник! – розгнівалась Ксеня, коли я їй розповіла про те, що сталося. – А я казала, що лопату треба було брати.

– Лопата горю не зарадить.

– Та яке там горе? Грошима я тобі допоможу, а роботу ти собі обов’язково знайдеш. Так, справедливість ми не побачимо, такий вже реальний світ, треба це визнати.

– Якщо Волощук стане мером, то мені потрібно буде тікати з міста. Не думаю, що він дозволить мені тут сито та добре жити.

– Так, – гепнула кулаком по столу подруга. – Не треба малювати життя в таких трагічних фарбах, Миросю. Давай вирішувати проблеми, коли це треба буде, а не наперед. Ок?

Передчуття мені підказувало, що не таке милосердне серце у Волощука-старшого, як він хоче це продемонструвати. Тож мені вже потрібно готуватися до труднощів. Та щоб не завантажувати даремно Ксеню, я вирішила погодитись з її філософією.

***

– Ви нам не підходите, – отримала я чергову відмову. Цього разу навіть без стандартного «ми вам зателефонуємо».

Вже тиждень я шукала нову роботу, але нічого не траплялося. Наче в цьому великому місці для мене взагалі не лишилось місця.

– Волощук перекрив мені кисень, – жалілась я подрузі телефоном.

– Ти перебільшуєш, – не вірила вона, намагаючись мене підбадьорити.

Але коли за кожною вакансією ти отримуєш відмову і не можеш влаштуватися навіть санітаркою у лікарню, чи прибиральницею в ОСББ, то робиш певні висновки.