РОЗДІЛ 8

– Та якось це незручно… Може він нікого не хоче бачити? – намагалась відмовитись я.

На обід Назар не зазирнув. Тож, коли була готова вечеря, Дана відправила мене з нею до чоловіка.

Жінка склала тарілки з їжею на двох до таці, прикрила кришкою. А напій з келихами засунула в торбу і дала все це мені в руки.

– Ой, ну що за дурна дівка, – раптом грубо пирхнула Дана, але одразу ж розквітла яскравою посмішкою. – Він просто запрацювався, Миросю, ось і забув. Невже не знаєш, якими-то вони бувають чоловіки? Особливо ті, які з головою занурюються у роботу?

Авжеж я знала. Сама належала до категорії трудоголіків.

Але мене не залишало відчуття, що Назар не так запрацювався, як вирішив переховуватися від мене. Невже так злякався того поцілунку?

– Знаю, але…

– Ніяких «але», Миросю, – перебила мене жінка. – Невже ти залишиш його голодувати? А як же вдячність за порятунок? На вулиці наче востаннє хурделить, навіть думати не хочу, що з тобою сталось би, якби Назар тебе не знайшов.

Я здригнулася.

Від таких думок було моторошно і млосно, тож я їх уникала. Врятувалася, і добре, нащо думати про те, чого дивом вдалося уникнути?

– А чого тут вечеря на двох? Невже ми не можемо поїсти втрьох?

– Та в мене ще справ багато, а ти йди, не затримуйся тут зі мною. Вже й місяць зійшов, червоний.

– Червоний? – примружилась я, зазираючи у вікно. Але там окрім темряви та білої порохняви снігу нічого роздивитися не було можливим. – Звідки ви знаєте?

– Бо він особливий, це відчувається, – загадково промовила жінка. В світлі лампи вона здавалась старшою: під очима пролягли глибокі тіні, а зморшки поглибшали. – Йди вже, вечеря вистигне.

– Добре, я занесу.

З Даною, я вже зрозуміла, краще погодитися та зробити, аніж сперечатися.

Жінка задоволено посміхнулась і побажала мені вдалого вечора перед тим, як я залишила її наодинці в кухні.

– Мирося? – здивувався чоловік, коли відчинив двері після стукоту.

Він дійсно був у кабінеті: втомлений, з надсадною тугою у погляді, схвильований.

– Працюєш?

– Щось сталося? – запитав він, пропускаючи  мене в кімнату. – Хто тебе образив?

В його голосі пролунав метал, який не віщував для моїх кривдників нічого доброго.

– А якщо я скажу, що то був ти, Назаре?

– В сенсі, я? – розгубився чоловік.

– Залишив мене наодинці в чужому будинку. Так, гарному, але покинутому. Втік…

Він скривився, ховаючи погляд.

– Вибач.

– Та пусте, я не з тих, хто довго тримає образи. Вони тільки здоров’я псують і характер.

Чоловік не заспокоївся, знову спробував виправдатися, наче йому дійсно було діло до моїх почуттів.

– Я не втікав, просто забагато роботи…

– Настільки багато, що ти забуваєш навіть поїсти, – кивнула я, помітивши на робочому столі Назара три пустих горнятка з-під кави. – А якщо гора не йде до Магомета, то що треба робити, знаєш?

– Йти до гори? – усміхнувся чоловік.

Я поставила тацю на стіл, зняла кришку.

– От я і прийшла, – розвела руками. – Налітай. Чи то, може, скажеш, що не голодний?

Аромат страв поплив повітрям і в мене одразу з’явилися слинки. Навіть повівало смачно, а якщо скуштувати?

– Як звір, – зізнався Назар, і щось таке темне з’явилося в його очах, що змусило мене засумніватися: а чи тільки про їжу зараз йшлося?

Це щось: таємниче та заборонене, притягувало мене до себе, як метелика на вогонь.

Я кліпнула – мана розвіялась. Назар смикано усміхнувся.

– То що в нас на вечерю?

– Всіляка смакота. Налітай.

Ми сіли за стіл. Їжа настільки смакувала, що можна було проковтнути язика. І компанія виявилась приємною.

Здавалося, крига між нами тріснула. Назар знову розслабився, повернувся до тієї легкості та харизматичності, що так мені сподобалась при першому знайомстві. Його посмішка світилася, наче місяць у вечірньому небі, розпорошуючи всі сумніви та невпевненість.

Ми насолоджувалися не лише смаком їжі, але і приємною бесідою. Кожен ковток вибухав смаком, від чого навіть паморочилось в голові.  Розмова плинула легко.

В якийсь момент мені здалося, що я знаю Назара не декілька днів, а цілу вічність. Немовби ми завжди були разом, як дві половинки одного цілого.

Замислитись, що саме за дивні почуття мене охопили, я не встигла – заграла приємна мелодія.

– Що це? – роззирнулась я, погляд зачепився за старий вініловий програвач. Саме звідти лунала музика. – Він завжди сам вмикається?

Назар нахмурився.

– Я зараз вимкну.

– Не треба, – схопила я його за руку – дотик обпік. – Нехай грає.