– Щось довго дівка до тями не приходить… Не вмерла часом?
– І чого тебе це так хвилює? Згадав, що таке співчуття та милосердя?
– Пипоть на твій довгий язик, Мартине. Просто не хочеться ще одну вічність поруч з цим злиднем кукувати та його телепнями-нащадками.
Наче з-під води я почула чоловічі голоси: один хрипкий і невдоволений, а другий – насмішкуватий.
І погойдувало мене так, мов я каталася на хвилях. Повільно, лагідно, спокійно.
Від цього на душі робилось тепло та гарно, але очі я не поспішала відкривати. Сон був приємним.
– Ти прокляттями тут не розкидайся, Івасю. Бо і у відповідь щось отримати можна, – буркнув насмішкуватий голос.
– Мартине, та хто з нас взагалі гуцул? Чого ти такий гарячий?
– Ти мертвий гуцул, Івасю, давно мертвий. Не забув про це? – і після слів гигикання: коротке, різке, як крик крука.
Мені хотілося здригнуся від цього моторошного звука, яке вибивало мене зі спокою сну, але тіло було ватяним – не бажало рухатися.
Чоловік важко зітхнув:
– Чим довше я перебуваю поруч з живими, тим більше про це забуваю.
– Ото і видно.
– А ця панянка така тепла, світла… Навіть не віриться, що босорканя.
– У зла часто гарне личко, чи мені про це тобі нагадувати?
– І енергії в ній багато. Відчуваєш?
– Смачної?
– Ой тьху на тебе! Все як кендюха набити думаєш!
– Можна подумати, ти в нас святий та божий.
На деякий час запанувала тиша. Тільки на хвилях сильніше погойдувати мене стало: туди-сюди, туди-сюди.
– Як гадаєш, вона дійсно нащадок Жадани?
– Навіть не згадуй ім’я цієї відьми! – прошипів невдоволений голос. – Через неї і Шаркань змучився перероджуватись у цих телепнях, і ми скоро завиємо на повню.
– Чого б це? Вже вовкулаком себе маєш?
Усвідомлення, що це не сон, прийшло різко та миттєво. Я розплющила очі і витріщилась у чудовисько з черепом замість обличчя.
– Гик!
Смерть з палаючими червоним вогнем очима блимнула на мене. Якби мені так майстерно вдавалося привертати увагу чогось хорошого, а не неприємностей, давно була б в шоколаді. А те в що я випадково втрапила навіть не відгонить шоколадом.
Хвилі перестали мене погойдувати. Та це й не хвилі зовсім були: монстр ніс мене на руках, а ритм його руху здався мені заспокійливим.
Заспокійливим?
«Миросю, та в тебе вже стріха протікає», – нагадав протверезний внутрішній голос. І я не мала сил з ним не погодитись.
– А-а-а! – загорлала прямо в потвору.
– А-а-а! – високим фальцетом видало це чудовисько навзаєм і раптом опустило руки.
За мить я гепнула на підлогу, ледь не повибивавши залишки своїх мізків та розсудливості. Ха! Останнього я ще купляючи квиток у цей готель позбавилась. Час був в цьому зізнатися хоч самій собі.
Інакше як поясниш, що я одразу після падіння вскочила на ноги і рвонула з кулаками на смерть?
– Рятуйте! – надривалась потвора. – Заберіть від мене цю навіжену!
Воно лякало мене до спазмів в животі, але бігало погано. Ми навіть не проминули два вікна в коридорі, як смерть сповільнилась, а за мить взагалі схилилась, сперлась на коліна та спробувала віддихатись.
– Ух, ух, у-у-ух, – стогнало чудовисько. – Щось дихалка підводить. А я навіть палити кинув.
– А я давно казав, що ти даремно її не використовуєш, – пирхнув високий блідий брюнет, який біг за мною.
– Кого її?
– Дихалку.
– Тому що мерцю вона не знадобиться, Мартине!
– От бачиш, знадобилась, – насмішкувато видав він.
Я наздогнала смерть та не знаю, де тільки взялася сміливість…
– Досить мене лякати! – з цим криком, я схопилась за кістляве обличчя монстра, потягнула його на себе, і відірвала… – Мамо рідна…
– Що, настільки схожий? – здивувався Мартин.
Моторошний вишкір, зображення черепа з виряченими проваллями-очима все це було тепер в моїх руках. Я скрикнула і бридливо викинула гидоту геть.
То це виявилася маска?
– Ах ти паскуда, – прошипіла я, підіймаючи очі на свого мучителя. Ним був доволі симпатичний брюнет, тільки дуже блідий. – Сподобалось мене лякати?
– Та хто взагалі тебе лякав, пришелепкувата? Це ти до мене вчепилась!
– Я-а-а? – на мить навіть дар мови втратила від такого повороту подій.
– А я казав, що купляти маски та порохівники – погана ідея. Не знадобиться і краще не використовувати, – наголосив Мартин.
– Казав-мазав, – перекривив його чоловік. – Краще забери від мене цю відьму! Або я за себе, вибачайте, та більше не відповідаю.
#1928 в Любовні романи
#473 в Любовне фентезі
#481 в Фентезі
#104 в Міське фентезі
Відредаговано: 11.09.2024