РОЗДІЛ 5

– Щось довго дівка до тями не приходить… Не вмерла часом?

– І чого тебе це так хвилює? Згадав, що таке співчуття та милосердя?

– Пипоть на твій довгий язик, Мартине. Просто не хочеться ще одну вічність поруч з цим злиднем кукувати та його телепнями-нащадками.

Наче з-під води я почула чоловічі голоси: один хрипкий і невдоволений, а другий – насмішкуватий.

І погойдувало мене так, мов я каталася на хвилях. Повільно, лагідно, спокійно.

Від цього на душі робилось тепло та гарно, але очі я не поспішала відкривати. Сон був приємним.

– Ти прокляттями тут не розкидайся, Івасю. Бо і у відповідь щось отримати можна, – буркнув насмішкуватий голос.

–  Мартине, та хто з нас взагалі гуцул? Чого ти такий гарячий?

– Ти мертвий гуцул, Івасю, давно мертвий. Не забув про це? – і після слів гигикання: коротке, різке, як крик крука.

Мені хотілося здригнуся від цього моторошного звука, яке вибивало мене зі спокою сну, але тіло було ватяним – не бажало рухатися.

Чоловік важко зітхнув:

– Чим довше я перебуваю поруч з живими, тим більше про це забуваю.

– Ото і видно.

– А ця панянка така тепла, світла… Навіть не віриться, що босорканя.

– У зла часто гарне личко, чи мені про це тобі нагадувати?

– І енергії в ній багато. Відчуваєш?

– Смачної?

– Ой тьху на тебе! Все як кендюха набити думаєш!

– Можна подумати, ти в нас святий та божий.

На деякий час запанувала тиша. Тільки на хвилях сильніше погойдувати мене стало: туди-сюди, туди-сюди.

– Як гадаєш, вона дійсно нащадок Жадани?

– Навіть не згадуй ім’я цієї відьми! – прошипів невдоволений голос. – Через неї і Шаркань змучився перероджуватись у цих телепнях, і ми скоро завиємо на повню.

– Чого б це? Вже вовкулаком себе маєш?

Усвідомлення, що це не сон, прийшло різко та миттєво. Я розплющила очі і витріщилась у чудовисько з черепом замість обличчя.

– Гик!

Смерть з палаючими червоним вогнем очима блимнула на мене. Якби мені так майстерно вдавалося привертати увагу чогось хорошого, а не неприємностей, давно була б в шоколаді. А те в що я випадково втрапила навіть не відгонить шоколадом.

Хвилі перестали мене погойдувати. Та це й не хвилі зовсім були: монстр ніс мене на руках, а ритм його руху здався мені заспокійливим.

Заспокійливим?

«Миросю, та в тебе вже стріха протікає», – нагадав протверезний внутрішній голос. І я не мала сил з ним не погодитись.

– А-а-а! – загорлала прямо в потвору.

– А-а-а! – високим фальцетом видало це чудовисько навзаєм і раптом опустило руки.

За мить я гепнула на підлогу, ледь не повибивавши залишки своїх мізків та розсудливості. Ха! Останнього я ще купляючи квиток у цей готель позбавилась. Час був в цьому зізнатися хоч самій собі.

Інакше як поясниш, що я одразу після падіння вскочила на ноги і рвонула з кулаками на смерть?

– Рятуйте! – надривалась потвора. – Заберіть від мене цю навіжену!

Воно лякало мене до спазмів в животі, але бігало погано. Ми навіть не проминули два вікна в коридорі, як смерть сповільнилась, а за мить взагалі схилилась, сперлась на коліна та спробувала віддихатись.

– Ух, ух, у-у-ух, – стогнало чудовисько. – Щось дихалка підводить. А я навіть палити кинув.

– А я давно казав, що ти даремно її не використовуєш, – пирхнув високий блідий брюнет, який біг за мною.

– Кого її?

– Дихалку.

– Тому що мерцю вона не знадобиться, Мартине!

– От бачиш, знадобилась, – насмішкувато видав він.

Я наздогнала смерть та не знаю, де тільки взялася сміливість…

– Досить мене лякати!  – з цим криком, я схопилась за кістляве обличчя монстра,  потягнула його на себе, і відірвала… – Мамо рідна…

– Що, настільки схожий? – здивувався Мартин.

Моторошний вишкір, зображення черепа з виряченими проваллями-очима все це було тепер в моїх руках. Я скрикнула і бридливо викинула гидоту геть.

То це виявилася маска?

– Ах ти паскуда, – прошипіла я, підіймаючи очі на свого мучителя. Ним був доволі симпатичний брюнет, тільки дуже блідий. – Сподобалось мене лякати?

– Та хто взагалі тебе лякав, пришелепкувата? Це ти до мене вчепилась!

– Я-а-а? – на мить навіть дар мови втратила від такого повороту подій.

– А я казав, що купляти маски та порохівники – погана ідея. Не знадобиться і краще не використовувати, – наголосив Мартин.

– Казав-мазав, – перекривив його чоловік. – Краще забери від мене цю відьму! Або я за себе, вибачайте, та більше не відповідаю.