РОЗДІЛ 4

– А-а-а! – мала б зарепетувати я та втекти світ за очі, щоб духу мого поруч з цим неупокоєним духом не було.

Або хоча б покликати на допомогу.

Назар не повертався і лицарів в осяйних обладунках поблизу я не бачила, тож…

Порятунок потопельників справа самих потопельників, так?

Замість паніки я гепнула кулаком в голову цій потворі. І – несподівано для себе та нападника – наштовхнулася на тверду поверхню.

– А! – заволав привид і відскочив.

Моя рука не пройшла повз істоту, як повз серпанок. Я відчула удар, наче наштовхнулась на стіну.

– Ой! – почала трусити рукою я.

От це так поворот…

– Бу! – моторошно завила істота, спробувавши мене ще сильніше налякати. – Бу-у-у!

Привид надувся, мов гігантська бульбашка, і зависнув наді мною, зиркаючи своїми зловісними очиськами.

Чи було мені страшно? До гикавки.

Навіть дупця спітніла.

Але сирітський інстинкт виживання – бий, або біжи – відмінно працював. Я частіше бігла, Ксеня – била, тільки зараз подруги поруч не було. Куди бігти я не знала, та й навряд чи від цієї істоти взагалі можливо втекти.

Тож…

– Бу-бу, – скривилась я.

Колінка тремтіли, але голос мене не підвів – був твердим.

– А? – здивувався привід.

– Зараз я тобі таке «бу» влаштую – пошкодуєш, що не знайшов спокій після смерті.

Істота застигла наді мною, мов замислилась, навіть її сяйво на мить потьмяніло. Контакт був. Треба було хапати бика за роги, поки привид не згадав, що з нас двох: потворний, зловісний та моторошний – саме він, а не я.

– А ну геть звідси! Якщо не хочеш випробувати лють справжньої української жінки.

Привид заскавчав, як мені здалося, навіть дещо ображено, зіщулився у дрібну кульку та раптом всотався у найближчий до нас портрет.

Ти диви? Подіяло…

–  Твердолоба потвора! – потерла руку я і підійшла до стіни. – Мабуть, кісточку зламала…

З картини на мене дивилася усміхнена дівчинка в рожевій суконці та зі смішними кісками. Вона стояла біля будинку, дивним чином схожого на готель «Романтика» у своєму розквіті – як я бачила на світлинах сайту, коли бронювала номер.

– Зовсім не схожа на чудовисько, – нахмурилась я та наблизилась до картини впритул, ледь носом не торкнулася.

Деталі були неймовірно майстерно промальовані, я навіть бачила мазки пензля, які залишив художник.

Дитя здавалося таким милим янголятком, що хотілося посміхнутися у відповідь. Аж раптом її обличчя побіліло та видовжилося, а замість очей і рота з’явилися чорні провалля. Істота потягнулася до мене, розчепіривши пальці.

– От дідько! – скрикнула я, відскочивши.

Хотілося вилаятися, перехреститися і сховатися під ковдру десь в безпечному місці. Та замість цього, я лишень витріщалася на картину: потвора на ній знову перетворилася на дівчинку, яка показала мені язика перед тим, як застигнути на полотні.

Я струснула головою.

Тут коїлися дивні речі…

Та хоч більше ніхто мене не атакував, поки що. Про всяк випадок на картини я намагалась не дивитися. Хоча бічний зір вимкнути не вдалось би.

Я пішла далі коридором. Можливо вдасться знайти Назара? Не міг же він просто так зникнути…

– Назаре? – гукнула я, вирішивши випробувати власний талант ще раз.

Чоловік не відгукнувся, але я почула, як гупнули двері. Тож побігла на звук.

Навіть встигла побачити як зменшується риска світла, бо двері зачинялись.

Я нагодилась саме вчасно, щоб заскочити всередину кімнати. Та навіть достоту зрозуміти нічого не встигла, як двері за моєю спиною оглушливо зачинилися, а замість світла я поринула у непроглядну темряву.

– Є тут хто? Агов!

Темрява була настільки щільна, що хоч у око стрель.

Я одразу ж почала фантазувати, які почвари можуть ховатися за цим чорним покривом.

– Назаре, ти тут? – власний голос почувся якимось жалюгідним писком.

Так, від страху одразу скрутило живіт.

Йой, от правильно кажуть, що жіноча цікавість до добра не доводить. Тільки одного привида позбулася, як одразу ж вляпалася в інші проблеми.

– Назаре?

Я боялася рухатися у цій темряві – невідомо що чекає мене попереду – та раптом побачила дивний спалах. Яскраву цяточку, яка мерехтіла наче світляк.

Шляху назад не було – я не бачила, де залишилися двері. За спиною на відстані витягнутої руки нічого не намацувалося. Тому пішла на вогник, і чим ближче він ставав, тим я швидше заспокоювалася.

Навіть не зчулася, як опинилася в якісь маленькій дерев’яній хатинці, де біля груби сидів старигань у вишиванці та широких штанях.