РОЗДІЛ 3

Вітерець ніжно лоскотав моє обличчя, а зорі на небі блищали як дрібні діаманти. Здалеку долинав шепіт вітру, ніби він запрошував мене до захопливого танцю.

Я й сама не зрозуміла як опинилась прямісінько посеред неба, невидимі крила підняли мене з землі і понесли до хмар. Я була наче в якийсь дуже затишній теплій люльці, тут не відчувалось холоду, страху, лишень захоплення.

Мов непомітний літак, я набрала висоту, відчуваючи, як гравітація втрачає свою владу наді мною.

Навколо розквітали фантастичні пейзажі та безмежні небеса, які плавно переходили з блакиті у темний, безкрайній колір. Я була зачарована величезними хмарами, які мали форму дивовижних тварин.

Білосніжні гори Карпат, вкриті вузькими смугами хвойних лісів, манили мене до себе.  Я відчувала запах зимової свіжості, а холодний вітерець грав з моїми волоссямі, роблячи подорож ще більш реальною.

Хуртовина вирувала десь внизу, наче розбишака зі своїми іграшками. Але мене стихія не зачіпала, я була просто глядачем.

Внизу простяглося маленьке селище, заметене снігом, наче ялинкова кулька. Вогні вікон світились вночі, надаючи затишку цьому місцю. Трохи далі від селища, за горою я побачила маєток, турботливо вкритий снігом.

Зовні, трьохповерховий будинок виглядав як архітектурний шедевр минулих століть. Старовинні вікна, вкриті візерунками морозу були, наче розписи відомого художника, що відтворив в них усю велич та таємниці Карпат.

Довкола маєтку тягнулися покриті снігом ліси. Мені перехоплювало подих від краси природи.

Раптом  величезні хмари почали різко наближатись до мене, але замість страху я відчула лише радість нових вражень. Зимовий світ переді мною розкривався у всій своїй величі, і я бажала сповна насолодилась цією миттю польоту, аж поки не побачила щось темне навколо маєтку.

Чорна, наче жива курява, клубочилася навкруги будинку. Вона дихала, тремтіла у дивному ритмі, начебто мала власне серцебиття, і укутувала маєток собою, як щільним покривом. То тут, то там виблискували таємничі вогники, а варто було мені зосередитися на цій темряві, як я побачила людські силуети в ній. Напівпрозорі витягнуті істоти ширяли всюди, роззявляючи роти у безмовному крикові.

Ця картина викликала в мене дрижаки. Від минулого захоплення не залишилося і сліду, коли я раптом почала різко знижатися та наближатися до маєтку.

– А-а-а! – саме зараз до мене прийшов страх і такий сильний, що я не знала, як його подолати.

Він накочував, перехоплював подих та грозив вбити мене, мов велетенська хвиля цунамі.

– Р-р-р!

Темрява розступилася переді мною, як пес перед ласкавим хазяїном. Привиди не завдавали мені шкоди. А коли я опинилася на широкому даху, то зрозуміла, що то не мене вони вітали, а чорного дракона, в лапах якого я і летіла…

Зачекайте, якого такого дракона? Їх же не існує! Чи існують?

***

Повіки були важкі, мов камінь, тож вирватися з-під пелени сну мені було важко. Я відчула легку прохолоду, що ледь торкалася мого обличчя, та вологу на шкірі. А ще приємний запах деревини, моху та чоловічого парфуму.

– Дмитро? – пробурмотіла я.

Можливо, наречений намагається мене розбудити, а я занадто міцно сплю? Дмитро не надто обережний, коли збирається на роботу, тож часто випробовує на собі роль мого будильника – та я ніколи не жалілася через це.

І хвилини не минуло, як я згадала, що нареченого у мене більше немає, і взагалі я поїхала в Карпати, щоб забути про його підступну зраду, а потрапила…

Такі думки подіяли на мене, мов відро холодної води на голову, тож я різко розплющила очі.

Погляд вловив незнайому кімнату, яка нічого мені не нагадала. Стіни, здавалося, дихали старовиною, а в повітрі відчувалась вологість. В коминку палав вогонь, що жадібно грався з дровами.

За вікном стукотів сніг, цей ритм нагадав мені серцебиття. Весь світ навколо був занурений у ніч.

Скільки я проспала?

В кімнаті було тепло і окрім світла від вогню, горіло ще декілька свічок. Завдяки їм я і помітила незнайомця, який увібрався в темряву, мов у шати.

В руках він тримав серветку, якою, мабуть, і протирав мені обличчя.

Спроба поворухнутися виявилась марною – мої руки були заважкими, наче налиті свинцем.

– Ти жива, нарешті прокинулася, – сказав чоловік і я одразу впізнала його голос.

Саме його я чула перед тим, як зомліти. Отже, це мені не наснилося?

Цікаво, а очі в нього такі ж неймовірно сині, як я запам’ятала? Та брак світла поки що не дав мені вдовольнити власну цікавість.

Я відкрила рота, але замість слів назовні прорвався кашель – горло пересохло. Незнайомець допоміг мені напитися.

– Ви врятували мене. Дякую, – заявила я, як тільки-но голос до мене повернувся.

– Радий допомогти…

– Мирослава.

– Мирослава, – повторив він і я почула в його голосі усмішку. – Я Назар, і буду радий, якщо перейдемо на «ти», як до цього.  Здається, ми вже достатньо близькі до цього.