Історія п'ята: повчальна

Ця історія трапилася не зі мною, а з моїми друзями — Андрієм та Артуром.

Був кінець літа, треба було готуватися до школи, й вільного часу гуляти в мене майже не було. А от мої друзі завжди знаходили час для гулянок. І коли ми з ними зустрілися після мого тривалого відсутності, вони розповіли мені таку історію.

Сиділи вони якось увечері, як завжди, за столиком біля бойлерної. Бачать: у вікні навпроти сміються якісь дівчата. Вони жили на третьому поверсі. Дівчата були симпатичні й так по-модному одягнені. Звісно, хлопцям стало цікаво, і, перестрибнувши через маленький парканчик, який відділяв наш двір від готелю, вони миттю опинилися під їхніми вікнами.

За дивним збігом обставин, дівчат було троє чи четверо, але говорила чомусь весь час лише одна з них — із якимось дивним, незвичним акцентом. Вона весь час щось розповідала іншим.

А потім моїм друзям надоїло кричати на всю вулицю — хоч це й був третій поверх, та все одно якось не те. Захотілося познайомитися ближче, і вони сказали дівчатам, щоб ті виходили до головного входу: мовляв, там вони їх підступлять зустрінуть і підуть десь погуляють.

Дівчата кивнули головами у відповідь, що зрозуміли їх, і показали руками, аби хлопці чекали на них за рогом.

Що мої друзі й зробили. Стоять собі, чекають спокійно, нікого немає. Раптом виходять дві дівчини — одягнені дуже модно, красиво, ну, принаймні у нас так ще ніхто не вдягався. Такі доглянуті, гарненькі, світленькі, років по 16.
— Мене звати Андрій, мене — Артур, — представляються друзі.
— Інга та Ліза, — відповідають дівчата.

Вони запропонували їм піти погуляти, а потім сходити в кіно. Дівчата покивали головами: мовляв, давай. Вони йшли з ними напевно години дві, розпиналися, розповідали, які ті гарні, чудові, як вони в них закохалися і прямо з першого погляду. Дівчата дійсно, за словами моїх друзів, були дуже гарними й цікавими.

Потім вони пішли в кіно на комедію. У кінотеатрі дівчата ні слова не промовили — просто сиділи мовчки, дивилися на екран і все, при цьому зберігаючи на обличчях кам'яний спокій. А от подружки моїх друзів вели себе так, ніби прийшли на якийсь мрачний фундаментальний фільм.

Артур і Андрій, ошломлені, вийшли з кінотеатру разом із цими дівчатами, з якими вони познайомилися біля готелю «Київ».

— Може, вони якісь тупі? — шепнув Андрій моєму другові.

— Ми не є тупі, ми просто німки, ми не розуміємо, про що це кіно, ми з Лейпцига!

Німа сцена. А мої друзі перед ними розпиналися, розповідали все на світі, а дівчата, виявляється, жодного слова не зрозуміли з того, що їм пропонували й розказували.

На цьому їхнє побачення закінчилося.

Ремарка

А ще кажуть, що іноземна мова ніколи в житті не знадобиться! От якби мої друзі добре вчилися в школі й знали німецьку, то, мабуть, із цими дівчатами в них обов'язково щось вийшло б.

Учіть мови! У житті все знадобиться.