Історія четверта: міцна

Уже третій день поспіль ллє дощ. Виходити на вулицю немає жодного бажання. От таке от видалося якось цього року дощове літо! Канікули канікулами, а погуляти-то особливо й ніяк. Уже два дні нікого не бачив. І тут зазирають до мене мої друзі — Андрій і ще один Андрій.

— Виходь! — гукають. — Ми тут учора біля готелю знову познайомилися з дівчатами.

— О! Ух ти! — зрадів я. — Знову якась компанія?

— Ну, такі... якісь там спортсменки, але ми так і не зрозуміли, чим саме вони займаються. Загалом — спортсменки з Києва. Вони вчора чимось там були зайняті, а сьогодні запропонували піти погуляти, щоб ми їм місто показали. Кажуть, увечері втечуть із номера, бо в них там суворий режим і всі під наглядом. За віком такі ж, як і ми — їм років по шістнадцять. Їх буде троє подруг, тож сказали, щоб ми теж приходили втроє.

— Ну добре, — кажу, — чекайте на мене у дворі, зараз швиденько зберуся і вилою.

Зібратися для мене — хвилинна справа. Я кулею вискочив із підїзду, щоб друзі довго не чекали.

Ми дружно рушили до готелю — від мого підїзду до входу туди йти всього хвилини три. Уже темніло. Біля входу з'явилися троє дівчат. Вони були приблизно мого зросту. Ну, такі... міцні, я б сказав, дівчатка. Я навіть здалеку спочатку подумав, що це якісь хлопці, коли вони ще йшли здалеку.

— Добрий вечір! Привіт! — привіталися ми і почали знайомитися.

Кого як звати: Леся, Ілона, Карина. Вони чи то плаванням займалися, чи то стрибками у воду — щось таке.

Коротше кажучи, ми розбилися на пари і почали тинятися вулицями вечірнього міста. Дівчата виявилися нормальними, веселими, балакучими. Ми сміялися, розмовляли — загалом, коли тобі шістнадцять, завжди знайдеш спільну мову з однолітками.

Так ми гуляли-гуляли, аж поки Леся не сказала:
— Ой, хлопці, почекайте тут трішки, нам із подругами треба на хвилиночку по-жіночому відійти.

Ми залишилися стояти під ліхтарем. Щойно дівчата зникли з поля зору, як звідкись з'явилися місцеві хулігани. Ми один одного знали наочно — вони були старші за нас на рік чи два, така собі не дуже весела компанія: промишляли різним, пили, куракли, билися. Зазвичай ми просто віталися і розходилися, але цього разу місцеві пацани, мабуть, були напідпитку.

— А, я бачу, ви тут із «бабами». Поділитися не хочете? — причепився до нас їхній ватажок.

І тут із темряви вигулькнули троє «шкафів» — у повному розумінні цього слова! Ми-то, поки з ними гуляли, вже звикли й не звертали уваги на те, який вони мають вигляд порівняно з нами.

— Ого! — тільки й зміг вимовити Генка-Паровоз, побачивши таких трьох подруг.

— Ого! — підхопили його кенти і різко, швидко та зі свистом дали драла.

— Ого! — тільки й сказали ми й дружно розгоготілися.

У наших дівчат і справді були плечі міцніші, ніж у будь-якого дорослого мужика. Ми якось не звертали на це уваги, але коли вони втроє разом стали під світлом ліхтаря... мабуть, збоку це справді виглядало потужно.

Ми всі дружно посміялися з цього веселого випадку.

— У моєму житті, звісно, різне бувало, але щоб ось так хлопці хотіли зі мною познайомитися, а потім, побачивши мене, тікали — зі мною таке вперше у житті, чесно кажучи! — сказала Леся, сміючись своїм дзвінким, приємним сміхом.

— Якісь у вас несміливі хлопці, — вторувала їй Ілона. — От ви ж нас не злякалися! Ви молодці.

— Чого нас боятися? Це ми з виду такі здорові, а насправді ми добрі, чисті, душевні, м'які, пухнасті й хороші, — висловила загальну думку Леся.

І ми з нею повністю, цілковито погодилися. Якщо людина має вигляд не такий, до якого всі звикли, це ще не означає, що вона якась не така або що її треба боятися. Іноді у страшних із виду людях б'ються дуже й дуже приємні та красиві серця.