Історія третя: високовольтна

Поки Наташина команда була тут на змаганнях, ми гуляли й зустрічалися з нею щовечора. А потім вони виїхали, і мені стало трішечки тужливо.

Минуло кілька днів відтоді, як уїхала Наташа з Хмельницького, і ось ми знову сидимо за бойлерною, катаємося на гойдалках і згадуємо, як весело нам було проводити час із дівчатами з її команди.

І тут знову якісь дівчата махають нам із вікон готелю «Київ».

Чомусь усіх спортсменок і спортсменів, які приїжджали до нас у готель і в місто на змагання, заселяли на якісь високі поверхи — шостий і сьомий, а на низькі чомусь ні. Тому, звісно, важко було розібрати, що там за дівчата і що там узагалі за люди.

Цього разу нас було кілька чоловік: я, Артур, два моїх друга Андрія, Борька, Валера й Сергій. Сергій був наш одноліток, але найменший серед усіх за зростом. Зате найбойовіший і найвеселіший серед нас.

Він перший поліз спілкуватися з дівчатами. Щось там кричав їм, а вони кричали йому у відповідь. А ми всі лише стояли поруч, піддакували й казали йому, що треба кричати, але він на нас зовсім не звертав уваги й говорив щось своє, і це своє виходило значно смішніше, ніж те, що вигадували всі ми разом. Принаймні і ми, і всі дівчата у вікнах просто качалися від сміху.

— Це хто у вас тут такий веселий? — крикнула нам дівчина з третього від кута вікна.

— Ну, я, — прокричав їй Сергій. — Ти що, тут найсміливіша й найділовіша? Виходь, ми з тобою тут зараз поговоримо.

— Я зараз вийду. Тільки ти обіцяєш, що нікуди не втечеш?

Наш друг засміявся, мабуть, на весь готель:
— З якого це дива я маю втікати від якихось там дівчат? Виходь, подивимося, яка ти там героїня!

— Зустрічай мене біля входу! — крикнула вона йому й зникла у вікні.

Обійти кут готелю нам коштувало лічені хвилини.
І ось ми всією компанією стоїмо біля входу й спостерігаємо, що там за дівчина така героїчна. Ми-то тут уже всіляких надивилися, нас нічим не здивуєш.

І тут виходить вона! Така висока, струнка, під два метри зростом! У джинсових коротких шортах і білій майці. Дві кіски, блондинка. Ще й із ластовинням, а очі в неї зелені-зелені.

І така: руки в боки, ліву ногу виставила:

— Ну, хто тут у вас такий діловий?

— Я діловий, — виходить наш друг Сергій.

— Ти? — подивилася на нього дівчина, виміряла його зростом. — Ну, давай знайомитися. Я Віка. Віка із Запоріжжя. Баскетболістка я.

— Та ми зрозуміли вже, що ти не шахістка, — відповів їй наш друг Сергійко.

Ми, звісно, були в шоці: ця дівчина була вищою за найвищого з нас Бориса. А він у нас був найдовший у дворі.

— Ну, давайте знайомитися, хлопці, — простягнула Віка нам свою долоню й так по-доброму подивилася з висоти свого двометрового зросту.
Мені особисто, чесно кажучи, стало навіть не по собі.

— А куди у вас тут можна піти відпочити? У кіно, наприклад, — поцікавилася вона в нас. — І поїсти де-небудь так, по-ситному. Запросіть мене хто-небудь у кіно чи в їдальню, — подивилася вона на нас. — Ось ти, наприклад, — зовсім несподівано вибрала вона Сергійка.

Ми трохи всі в непритомність не popадали.
— Краще мене візьми, я тобі за зростом підходжу, — запропонував їй Борис. — З тебе ж із цим шпендиком усі сміятися будуть.

— І хай сміються, — відповіла йому Віка. — Це моя особиста справа. Мені якраз подобаються такі, як він: веселий і задорний. А ти, судячи з усього, не дуже хороша людина. Я б навіть сказала — погана, якщо ти так некрасиво відзиваєшся про своїх друзів і лізеш туди, куди тебе не просять. Нафіг, фу, який ти! З тобою жодна нормальна дівчина зустрічатися не буде.

— Ходімо, — простягнула вона нашому другу руку, і вони пішли в напрямку кінотеатру.

А ми так і залишилися стояти з роззявленими ротами.

Що було далі, я можу лише передати зі слів свого друга Сергійка.

Віка виявилася дівчиною веселою, бойвою й дуже цікавою. Їй було 16 років, вона цікавилася історією і, крім баскетболу, ще й добре малювала та займалася співом. Загалом, така багатогранна дівчина. Усю дорогу вони мило балакали.

Потім наш друг привів її в пельменну й пригостив пельменями. Віка дуже цьому зраділа:

— Слухай, уперше в житті мене водять у такі місця! Ще жоден хлопець не запрошував мене на побачення в такий заклад і не частував такими смачними пельменями. І мені дуже подобається, що тут дають таке класне солодке какао. Я, до речі, обожнюю какао! Так що спасибі тобі велике, Сергію, за те, що ти мене сюди привів.

Після пельменної вони з моїм другом вирушили в кіно. Сеанс був вечірній, і коли вони вже виходили з кінотеатру, було досить пізно.

Мій друг проводжав її до готелю, і біля одного з будинків сиділо троє напідпитку хлопців. Помітивши Віку, вони, мабуть, вирішили, що це мама з дитиною або сестра з братом повертаються звідкись, і почали до неї чіплятися й сміятися з неї.

— Тьотю, дістань горобчика! — почали дражнити її хлопці. — Каланча-каланча, покажи нам калача!

Віка схопила Сергія за руку й потягнула швидше в напрямку готелю.

— Не звертай уваги, — сказала вона йому. — Я до такого вже звикла. Нас постійно з дівчатами дражнять. Дурнів на світі вистачає.

Але на очах у неї наверталися сльози. Вона була явно ображена, тим більше при хлопцеві вислуховувати такі образливі для неї як для дівчини слова. Вона ж не винна, що така висока народилася.

Хоч як швидко вони йшли, хлопці продовжували їх переслідувати й дражнити Віку всякими нехорошими словами.

І тоді Сергій, не довго думаючи, заступився за неї.

Він сам від себе такого не очікував. Просто вперше в житті при ньому ображали дівчину, яка вибрала його, а не когось іншого. З нею було добре й цікаво, вона була до нього доброю, і він не міг дозволити собі, щоб якісь негідники й підлюки так погано про неї говорили й доводили людину, до якої він відчуває симпатію, до сліз.

— Відчепіться від моєї дівчини! Що вона вам поганого зробила? — повернувся він до них обличчям.

— Так це твоя дівчина?! — трохи не випали вони в осад.