Історія друга: романтична

Був початок літа. Канікули. Закінчили ми нарешті свій дев'ятий клас. І тепер усі вечори були наші.
Сидимо собі за столиком, як завжди. Розмовляємо про різне. Нікого не чіпаємо.

І раптом мій друг Артур каже:
— Ого, дивись, знову дівчата в готель приїхали.

Я підняв голову й побачив, що з вікон сьомого поверху визирала купа дівчачих голівок. Вони щось нам кричали.

— Привіт! Ви звідки? — підійшли ми ближче, прямісінько під вікно.

— Хмельницький! — гукнула одна дівчина.

Вона мені дуже сподобалася. Білявенька така, гарненька. Принаймні на такій відстані здалася дуже красивою.

— Як тебе звати? — крикнула вона мені з вікна.

— А тебе? — гукнув я їй у відповідь.

— А мене Наташа, — відповіла вона, — а це моя подруга Валя, — показала на дівчину, яка стирчала у вікні поруч із нею. Мені вона чомусь зовсім не сподобалася.

А Наташа була симпатична.

— Ой, тоді виходьте! Давайте ми вас за пів години біля центрального входу зустрінемо, — прокричав я їй. — Бери подругу, Наташо, а я з другом прийду.

— Добре, чекайте на нас біля входу! — крикнула Наташа й зникла в кімнаті.

А ми, посидівши ще трохи, пішли з моїм другом Артуром зустрічати їх біля входу до готелю.

— Значить, мені білявенька, а тобі друга, темненька.
— Добре, домовилися, — потиснув плечима мій друг Артур.

І от виходять дівчата. Попереду йшла Наташа. І вона мені одразу розлюбилася. Валя була набагато красивішою. Я навіть щиро пошкодував, що так швидко все вирішив, але відступати тепер було вже пізно. Не скажеш же Артуру, щоб помінятися назад. Усе це якось некрасиво і не по-чоловічому.

Наташа була вдягнена в рожеві короткі шортики та білу обтислу блузку з коротким рукавом. А Валя — у жовтій футболці й коричневих вузьких штанях. У неї була карколомна фігура, довге русяве волосся мало не до самої попи, прекрасні груди. Словом, вона була приголомшлива дівчина!

— Привіт, хлопці! — зраділа мені дівчинка в рожевих шортиках. — Я Наташа. Це Валя, — показала на свою подругу. — Куди підемо? Куди ви нас поведете?

— Ми б хотіли подивитися, що у вас тут і де. — Наташа була язиката й не давала нам вставити й слова, а Валя виявилася мовчункою.

Спершу ми йшли всі вчотирьох. А потім якось само собою розбилися на пари.

Попереду йшов я з Наташею, а позаду нас Валя з моїм другом Артуром.

Я не знав, куди їх вести. Ми просто йшли, гуляли собі. А навколо був вечір і захід сонця. І якось само собою ми попрямували з ними до річки. Не знаю чому, просто навколо стояли п'ятиповерхівки, дев'ятиповерхівки... Куди ще можна було повести дівчат з іншого міста? А тут варто було лише перейти дорогу біля готелю, спуститися вниз через селище — і починався маленький дубовий лісок. Романтика та невеличка річка, а через неї був перекинутий підвісний місток, за яким теж росло гілля. Тут було так приємно й красиво! Можна було прогулятися берегом туди й назад.

Напевно, мені просто захотілося романтики.

Наташа весь час щось розповідала про себе, про школу, про спорт. Вона була веселою, балакучою та жвавою дівчинкою. Ну от чисто зовнішньо вона мені, звісно, не подобалася — звичайна собі, нічого особливого. Я йшов поруч і думав, як би помінятися назад з Артуром. Але нічого путнього вигадати не міг.

Був вечір. Теплий літній вечір.

— Ух ти, як тут у вас красиво на річці! — зізналася мені Наташа. — Мені у вас подобається. Я думала, Кривий Ріг — це якісь там заводи, шахти. А у вас тут навіть природа є: пташки співають, посадка, річка...

«Ну яка це річка, — подумав я про себе. — Не варто розчаровувати дівчину і казати, що в народі її називають „вонючкою“. Але іншої, на жаль, тут поблизу немає. Для романтичних вечірніх зустрічей зійде й така». На іншому березі цілувалися якісь закохані пари.

— О! Тепер я зрозуміла, навіщо ви нас сюди привели! — раптом подала голос Валя, яка мовчала всю дорогу. — Хочете посягнути на нашу дівочу честь?

Ми втрьох аж застигли здивовано, вирячившись на неї.

— Валю, що ти несеш? Ти що, не бачиш, що це хороші, нормальні хлопці й у них навіть думок таких не було? Я впевнена! Це тобі знову щось наснилося, — стала заспокоювати подругу моя Наташа.

— Ні-ні, я зрозуміла: ліс, посадка... Вони завели нас казна-куди! У вас на думці лише одне. Ходімо назад у готель! — наказала вона подрузі.

— Я не хочу, мені тут подобається, я залишаюся, — сказала моя дівчинка.

— Тоді я йду сама, як хочеш, — кинула красива дівчина Валентина, розвернулася і швидко зашаруділа стежкою до селища. Мій друг постояв у нерішучості й побіг за нею. Ми залишилися вдвох.

— Якась дурна ситуація, — розвів я руками. — Ми нічого такого навіть і не думали, просто пішли прогулятися до річки. У нас тут і подивитися нема на що. Просто треба кудись їхати. А вас надовго, напевно, не відпустять. А ти смілива, — зізнався я Наташі. — Ти не боїшся тут сама зі мною?

— Це ти мене повинен боятися, — розсміялася вона дзвінко-дзвінко, наче я її дуже сильно розсмішив. — Ти ж мене зовсім не знаєш, мало що в мене в голові!

— Та ні, — заспокоїла вона мене, — ми насправді нормальні. Ну, я принаймні точно. А в моєї подруги Валі вічно бувають якісь заскоки, і їй усе здається, що хтось на неї хоче посягнути. З нею взагалі не можна йти до хлопців! У якому б місці ми не були, в якому місті — їй вічно все не так. Вона така жахлива гордячка! Звикла, що вона найвродливіша в команді, всі її на руках носять, вічно всі компліменти для неї... Знаєш, яка вона противна буває?

І тут я щиро зрадів, що мені дісталася ця жвава весела дівчина.

— Усі думають, раз вона красива, то вона ангел у душі. Валя мені, звісно, хороша подруга, і грає класно, і капітан нашої команди, і все таке... Але, на жаль, часом вона буває такою противною та занудною! Носиться зі своєю красою, наче вона королева, а ми всі її рабині і все їй винні, — чесно зізналася мені Наташа. — От якби вона була твоєю дівчиною, ти б із розуму звідти зійшов. Її жоден хлопець довго не терпить.