35. Зустріч поколінь через віки.

Надвечір до готелю під'їхав великий чорний позашляховик. На порозі з'явився заклопотаний і втомлений чоловік — високий, міцної статури у цивільному, з військовою виправкою. Катерина одразу зрозуміла, що перед нею військовий — саме той, на кого вони так чекали. В нього був майже такий самий погляд, як у її чоловіка з того часу, як він пішов воювати. Під очима залягли темні кола від хронічного недосипу, а в руках він стискав телефон.

— Доброго вечора, — коротко кивнув він.

— Тату! — ще здалека помітивши його автомобіль, назустріч вибігла Даринка й міцно обійняла батька.

Анна терпляче чекала, поки донечка нарешті відпустить татка, а тоді підійшла й теж ніжно пригорнулася до нього.

— Аню, я примчав, але зовсім ненадовго, — втомлено промовив він, обіймаючи дружину та заглядаючи їй в очі. — Що сталося? Твій голос по телефону мене не на жарт налякав. Щось із Даринкою? Здоров'я?

— З нами все добре, сонечко, — тихо, але дуже впевнено відповіла Анна , міцно беручи його за руку. — Те, заради чого я тебе викликала, стосується надзвичайно важливої справи...

Він здивовано підняв брови.

— Давай ти трохи відпочинеш з дороги, і ми тобі все розповімо, — лагідно запропонувала Анна.

— Пів години. Не більше, — відрізав він, кинувши погляд на годинник. — Поясніть бодай, що тут відбувається? Мені на фронті треба оборонні запити закривати, техніки хронічно не вистачає, снарядне питання горить... — прошепотів він їй на вухо.

— Ми вирішили провести презентацію в печері — там, де ми зазвичай проводимо екскурсії. Під нашою зірковою стелею, — повідомила Катерина.

У цей момент до холу увійшов Нестор Несторович.

— Професоре, доброго вечора. Дружина каже, що тут є щось важливіше за все на світі.

Дідусь спокійно посміхнувся й гостинно запросив гостя за собою:

— Проходьте. Ходімо до печери. Зараз ми вам не просто пояснимо — ми вам покажемо те, заради чого відірвали вас від справ. Маю надію це допоможе закрити всі діри на фронті раз і назавжди. Без жодного снаряда.

Чоловік Анни з глибоким скепсисом пройшов слідом за ними крізь музейну залу прямо вглиб печери. Він озирався довкола, оглядаючи старовинну меблі, дроти та розкладені поруч книги.

Для військового, який звик оперувати даними статистиці, щоденними звітам розвідки,та іншим, навколо було наче інше життя. Раптом він зупинився, підняв голову до стелі печери.

— А я ж тут був у дитинстві... — і його суворий погляд трохи пом'якшав. — Тоді тут ще працювала туристична база, а в цьому будиночку під скелею жили рятувальники. Бабуся тоді їхала на поминальні дні і взяла мене. Потім ми заїхали сюди на пару днів відпочити.

— Це було так давно... — тихо обізвалася Ярослава Миколаївна, яка сиділа на лаві неподалік. — Ви з моїм сином, Нестором, майже однолітки. Він зараз теж на війні...

— Він в яких військах? — зацікавився Руслан.

— Зв'язок, РЕБ. От його син, Нестор-молодший, теж багато чому навчився в батька.

— А хто у вас тут похований? — запитав гостя дідусь.

— Батько бабусі. Аспарсай Мирослав, — відповів він. — Теж був військовим. У нас майже всі в родині — військові.

— Який тісний світ... — щиро здивувався Нестор Несторович. — У нашому музейному архіві якраз зберігалася інформація про вашого видатного предка.

— Давайте все ж спочатку до справи. Повернемось до сьогодення. А потім я з задоволенням хочу почути що вам відомо про моє коріння.

— Ми готові, Але спочатку ви опинитесь наче у казці.— кивнув професор.

— Так, моє Сонечко. Слухай,дивись. Питання потім.

Нестор Несторович тримав у руках книгу.

— Як що коротко. Катерина звернула увагу на допис в цій книзі, у нашому сімейному літописі на ці слова. Після того, як ми почули сімейну казку родини вашої дружини — ми звернули увагу на її кулон... і все закрутилось.

Анна Петрівна обережно зняла з шиї свій прозорий кулон і поклала його на стіл поряд із великим кристалом. Катерина хвилюючись підійшла ближче до столу з кристалами. Дістала сопілку.

— Виявилося, він зовсім не випадково змінює колір. З такого самого каменю зроблений і цей великий кристал. Вони, уяви собі мають неземне походження. Їх нашим предкам у давнину подарували істоти з іншої планети... Ти все сам побачиш.-сказала Анна.

Чоловік почав помітно червоніти. В його голові пронеслася роздратована думка: «Це заради цих дитячих казочок я кинув штаб і летів сюди ?! Тепер доведеться всю ніч не спати, щоб зранку бути на місці...»

— Ні...Заради казочок ми б вас точно не турбували. Ще трохи терпіння, — спокійно промовив Нестор Несторович, наче вголос відповів на його приховані думки.

Дарина хитро посміхнулась.

Катерина піднесла сопілку до губ і почала грати мелодію «Балади про втрачений Вирій».

У ту ж мить кулон спалахнув чистим, яскраво-блакитним світлом, яке запустило дію великого кристала. Прямо у просторі печери, на тлі кам'яної зіркової стелі, розгорнулося об'ємне, неймовірне голографічне послання драконів.

Тато Дарини застиг. Він був приголомшений, затамував подих, але військовий раціоналізм усе ще пручався «Що за фокус. ?»

— Це не фокус, тату... Ми теж спочатку подумали що це красива казка.

Анна обережно взяла його за руку, він відчув, як тремтять її пальці.

— Аню, як що ти вважаєш що це варто уваги, то воно того варте. Не хвилюйся так.- Він почав аналізувати не те що побачив, а те що почув.

Всі наче почули і теж видохнули.

— Мелодія « Зупинись» ... цікаво.
 

— Дивиться, як поводиться кристал, коли звучить мелодія «Зупинись». Ми з сином її теж розшифрували .— Катерина знову піднесла інструмент до губ.

Звуки цієї мелодії лунали так наче грозове небо насувається на землю. Кристали цього разу змінили спектр — вони почали світитися пульсуючи гаряче помаранчевим світлом, наче в темряві печери раптом запалало справжнє багаття.

— Те, що кристали дають потужне світло, вказує, що мелодія підібрана правильно, вона має працювати, — тихо промовила Катерина.