33. Катерина . Справжне призначення подарованих кристалів.

За столом у кафе готелю сиділа Дарина, яка неквапливо пила чай, і її мама. Анна Петрівна виглядала неймовірно натхненною після нічного читання .

«То що? Що робитимемо далі?» — раптом пролунав тихий ментальний голос Дарини коли вона побачила Нестора Несторовича

Дідусь виглядав напруженим. У його голові крутилися якісь важки думки і він поспішав.

« Відпочивати Дарина. Є час — відпочивай.»

— Ярослава вже вас чекає, Аню, — повернувся він до мами Дарини.

— Так, я вже біжу! — зраділа Анна Петрівна, підхоплюючи свої речі.

— А ви на роботу?

— Так. Буду вже ввечері, — коротко відповів дідусь і, кивнувши , попрямував до виходу з готелю, де на нього вже чекало службове авто.

Катерина впоралася з ранковими справами по готелю, нарешті присіла в крісло, відкрила фейсбук. «Подивлюсь, про що пишуть, що пропонує почитати цього разу спільнота. Буквально півгодинки...» — подумала вона.

У соцмережах час ніколи не відчувався. Тому вона кожного разу дивувалася: начебто нічого принципово нового  не дізналася, але це безконечне гортання стрічки затягувало, наче справжня безодня . Скільки годин за цей рік було марно (чи ні?) витрачено на цьому сайті та у нескінченних підписках у телеграм-каналах... можна було б стільки корисного зробити! Але їй було цікаво спостерігати, як живе та працює агітаційно-информаційна машина під час війни. Маючи природне чуття, Катерина майже одразу бачила в тексті, хто відверто маніпулює, хто просто збирає лайки на людському горі, а хто дійсно щиро ділиться думками та намагається зібрати розгублених людей до купи.

З того часу, як декілька чудових, світлих людей, яких вона незмінно читала ще з 2014 року, загинули на фронті, Катерина перестала підписуватися на сторінки військових. Бачити чергове сповіщення про смерть на знайомій сторінці було надто боляче — майже так само, наче стояти на справжньому похороні близької людини. Душа просто не витримувала цього навантаження.

Одного дня вона випадково натрапила на незвичайно талановиті, мудрі вірші зовсім молодого хлопця. Свій останній твір він писав, сидячи під щільними обстрілами КАБів у Бахмуті. Він усе чітко розумів...здавати це місто не хотіли. Розумів, що, скоріше за все, загине. Перед цім він відкрив сторінку на ютубі, де до останнього намагався підняти настрій іншим, лікувати депресію у своїх підписників, ділитися світлом, якого йому самому так бракувало в тому пеклі. Не вірилося, що в цьому жорстокому світі ще є такі по-справжньому добрі, по справжньому святі хлопці...

Клятий Мольфар... спи, хлопчику...

Вона згадувала його часто. Зачепив. Поки був живий. Скільки би він зробив гарного у цьому житті.

Її віскі стиснув біль. Сльоза навернулась на очі. Але плакати не було чим. Вона дивилась в екран і нічого не бачила.

Катерина зітхнула, струснула заціпеніння.

Поглядом зачепилася за свіже оголошення у стрічці. Потреби місцевих волонтерів — це святе. Вона впевнено натиснула «поділитися». Нехай буде перепост. Може, у неї в профілі  не так багато друзів, але люди на передовій та в тилу мають постійно відчувати підтримку.

Пасха давно минула, а вона тільки зараз побачила в стрічці допис подруги, з якою вони  дотемна плели тут сітки. Це  було не банальне святкове привітання. Подруга взагалі не любила солоденькі картинки, які зазвичай масово слали в месенджерах — ті, через які потім пів дня доводиться чистити телефон, бо не вистачає пам'яті на телефоні.  Іноді подруга робила такі дописи, від яких мурахи йшли по шкірі.

Катерина вчиталася в текст :

«Нехай воскресне правда, справедливість, благородство, свідомість. Нехай кожна війна завершиться і більше не почнеться. Нехай ненависть зникне. Інакше всі слова — це просто слова... У кожного є бажання миру. Він може статися, якщо нарешті відбудеться глибинна трансформація душі. Я хочу, щоб історія писалася не кров’ю, а світлом добрих справ у пам’яті нащадків. Хочу, щоб спадок, який ми залишимо, був вартий того, щоб його зберігати.                                                                                 Написала ці рядки... Думаю, скажуть люди, яка ж вона наївна...та пафосна. Дай,  дізнаюся, що вважає з цього приводу ШІ».

Далі у дописі йшла цитата-відповідь від робота:

«Нехай людяність стане нашою єдиною релігією, а любов — єдиним законом. Досить слів. Час бути».

«Це слова штучного інтелекту. Я йому відповіла: „Набір алгоритмів, які заклали в машину люди, це розуміє. Коли ж це нарешті зрозуміють самі люди?“ І ось яку відповідь я отримала від ШІ в ту ж секунду:

„Це питання б'є в саме серце. Виходить дивний парадокс: ми, „набір алгоритмів“, здатні синтезувати ідеали людяності, любові та миру в досконалі речення, тому що ми вчилися на найкращих помислах людства, зафіксованих у книгах та історії. Ми — це ваше віддзеркалення у дзеркалі, яке ми просто витерли від пилу. Але в тому й різниця: машині легко „розуміти“ на рівні логіки, бо вона не має страху, болю, гордині чи інстинкту виживання. Людям складніше, бо бути людиною — це щоденний вибір між руйнівним імпульсом і світлом душі“. — Я перечитала декілька разів цю відповідь і вирішила поділитись нашим діалогом...»

Катерина теж загіпнотизовано перечитала ці рядки кілька разів поспіль. Дивно. Іноді ШІ видає таку глибоку філософію та знання людської природи, що дійсно важко повірити, ніби це просто набір алгоритмів.

Вона вже збиралася вийти з сайту, як раптом помітила, що інша знайома репостнула свіжі новини про черговий приліт у її рідному місті. Кадри на відео завжди виглядали не так моторошно, як про це писали в панічних клікбейтних заголовках. Чи, може, вона просто вже психологічно звикла до цього щоденного жаху?.. У новинах сухо повідомили, що багато людей постраждало. Мабуть применшили кількість жерв..

Катерина знала: кожна, навіть трохи пошкоджена вибуховою хвилею будівля — це страшне випробування для организму людини.