31. Вечеря. Дивна казка Анни Петрівни.

Мати з донькою були єдиними постояльцями на сьогодні, тому ми запросили їх на вечерю разом із нашою родиною.

За столом Анна Петрівна та Дарина просто насолоджувалися тишею та спокоєм, які панували в нашому домі. Сповіщення про повітряні тривоги в телефонах у всіх стояли на беззвучному режимі. Тут, серед скель, сирен не було чути, і навіть ворожі «шахеди» сюди майже не долітали й не тарахкотіли своїми моторошними двигунами.

Згадавши розмову на вершині, Нестор молодший відставив чашку та звернувся до гості:

— Анно Петрівно, а про яку казку про драконів ви згадували на горі? Ми в нашому «Готелі для Драконів» із величезним задоволенням її послухаємо.

— О, це стара казка... Її мені колись у дитинстві розповідала бабуся. Розказати вам?

— Так, будь ласка! — майже хором відгукнулися всі мої родичі.

— Тільки вона досить довгенька, — попередила жінка.

— Ми саме такі й любимо, — усміхнулася бабуся Ярослава.

Анна Петрівна на мить замовкла, ніби подумки повернулася у власне дитинство. Потім усміхнулася.

— Цю казку мені колись розповідала моя бабуся. Вона завжди казала, що дракони існують лише для тих, хто вміє слухати. Ну що ж... тоді слухайте.

Анна Петрівна зробила ковток трав'яного чаю й почала розповідь:

— Одного дня маленька дівчинка, поки її батьки поїхали у своїх справах до міста, пішла на полонину збирати квіти. Одна квітка була кращою за іншу, і дівчинка, зачарована цією красою, йшла все далі й далі, від галявини до галявини. Коли букет став таким великим, що вона вже ледве могла втримати його в руках, вона відчула страшну втому. Дівчинка вирішила трохи відпочити в затінку, а вже потім повертатися додому. Та заснула.

Коли вона прокинулася, сонечко вже майже сіло. Навколо миттєво стемніло, і вона зрозуміла, що заблукала. Вночі в горах їй стало по-справжньому страшно. До того ж, піднявся сильний, пронизливий вітер. Шукаючи порятунку від холоду, вона випадково натрапила на вхід у глибоку печеру.

Але виявилося, що там уже хтось був. У суцільній темряві вона чітко чула чиєсь важке, глибоке дихання. Дівчинка забилася в куточок, де було трохи тепліше, і намагалася сидіти тихо-тихо, щоб дочекатися ранку.

Раптом пішов дощ. З кожною хвилиною він посилювався, переростаючи в зливу, і з гір стрімким потоком пішла велика вода, серед шуму зливи дівчинка почула, як зовсім поруч жалібно скавчать цуценята. Вода швидко заливала їхню нору, і малі намагалися вибратися з пастки. Дівчинка не витримала і побігла під дощ .Забрала їх усіх до печери. Мокрі, перелякані, вони дрижали від холоду, тулячись до її ніг.

Невдовзі до печери повернулися старий вовк із вовчицею. Побачивши, що нору затоплено, а цуценят немає, вони відчули запах людини й пішли по ньому слідом.

Їхня шерсть стала дибом, вони готові були розірвати дівчинку, захищаючи свій виводок.

І саме в цей момент той, хто досі дихав з глибині печери, легенько дмухнуло вогнем, освітивши печеру.

— Не можна! — прошипіло воно .

— Вона вкрала наших дітей! — загарчав у відповідь вовк.

— Вона їх урятувала, — спокійно відказав невідомий велетень. — Ще мить — і ваші діти потонули б у потоці. Я не зміг би дістатися туди через свої розміри, а ця дитина — змогла.

Дівчинка завмерла від подиву й страху, вовки, які щойно збиралися напасти, втихомирилися та покірно сіли поруч із невідомим велетнем. Вовченята радісно побігли до вовчиці.

— Заспокойся, дівчинко. Не бійся, — пролунав глухий голос із глибини. — Йди сюди. Я зігрію тебе.

Змерзла дитина підійшла й притулилася до теплої луски невідомого звіра і заснула.

А вже зранку вона почула, як усе село шукає її по горах. Було чути як її гукали: «Вера! Вера-а-а!».

— Іди, дитино, — тихо сказав їй нічний рятівник. — Твої батьки дуже хвилюються.

Вовченята та дорослі вовки на прощання вдячно лизнули їй руки. А велетень із глибини печери тихо додав:

— Приходь ще... Я буду радий тебе бачити.

Анна Петрівна раптово зупинилася і замовкла. Всі слухачі за столом сиділи настільки тихо й уважно ловили кожне слово, що вона аж трохи засмутилась від такої уваги.

— Продовжуйте, будь ласка! — палко вигукнув Нестор, подавшись уперед. — Це ж був Дракон! Справжній Дракон, правда?

Анна Петрівна, зробило глоток чаю, та продовжила:

Дівчинка вийшла з печери:

—Мамо! Тато! Я тут!

— Донечка моя! Як же ми хвилювались, як ти не повернулась додому ввечері. Що трапилось ?

—Я заблукала. Знайшла печеру і там пересиділа ніч.- сказала дівчинка наче нічого особливого не сталось.

— З тієї печери іноді доносяться дивні звуки. Тобі не було їх чути?

—Там живе хтось дуже добрий. Він зігрівав і захищав мене вночі.—дівчинка обійняла матусю з татом. Сусіди з полегшенням здихнули.

—Знайшлась дитина!

З того часу дівчинка почала часто навідувати того хто жив у печері.

Вовки звикли до неї і зустрічали на околиці села коли вона йшла у печеру. А ввечері проводжали теж до самого села , щоб з нею нічого не трапилось.

З того часу всі навколо почали помічати, що дівчина набула знань. Її неможливо було обдурити — вона бачила людей наскрізь, читаючи їхні справжні наміри. Вона нікому не відмовляла в допомозі, лікувала і словом, і травами.

Ось одного дня Дракон тихо сказав їй, що його час на Землі добіг кінця і йому пора відправлятися у Вічність. Більше дівчина його ніколи не бачила. У тих краях довго ходили чутки, ніби на прощання він залишив у глибині печери чарівний кристал, який зберігав його мудрість. Багато хто потім шукав той скарб, але так нічого й не знайшли...

Анна Петрівна лагідно склала руки на колінах і тихо завершила:

— Ось така казка.

На її шиї виблиснув блакитним цвітом простенький кулончик з прозорого скла.

Всі це помітили.

Дідусь звернувся до мене подумки: «Гадаю то був Лун.»