30. Хранителі підземного архіву

Скриньку з кристалом тато дозволив молодшому Нестору взяти до себе в кімнату. Йому здавалося, що одного дня він зможе почути відлуння далеких космічних голосів.

Дідусь вирішив показати онуку, де саме зберігається родинний скарб — справжній підземний архів.

— Час біжить дуже швидко, Несторе. Наступного року в тебе вже починається навчання в університеті, ти поїдеш з дому. Тому я вже зараз хочу показати тобі, що і де в нас знаходиться.

Дідусь упевнено йшов попереду, знаючи дорогу за лише йому відомими прикметами. Пройшли по вологих тунелях де зі стелі століттями повільно росли сталактити, тягнучись назустріч сталагмітам. Потім почався простір де панувала абсолютна сухість. Саме там, замасковані під природний рельєф, ховалися потайні двері, за якими родина облаштувала архів.

Окрім архіву, тут були облаштовані житлові кімнати на випадок, якби родині довелося ховатися від ворогів. Рівними рядами вздовж стін стояли запечатані запаси їжі, питної води та теплого одягу.

Нестор посвітив ліхтарем на монолітну кам'яну стелю і тихо запитав:

— Діду, гадаєш, усе це справді може врятувати від ракет?

— Врятувати — може, — спокійно відказав дідусь. — Над нами зараз добрих дві сотні метрів міцної скелястої породи. Пряме влучання сюди не дістане. Але є інша небезпека — залежно від того, куди саме прилетить, може просто завалити вихід. Тому ми тримаємо тут автономне живлення, ломи, лопати та інші інструменти. Мусимо бути готовими до всього.

Він повернувся до онука і поклав руку йому на плече. Нестор кивнув, але його думки все одно крутилися навколо кристала та історії, яку він нещодавно прочитав.

— Діду, а в тебе ніколи не з’являлася думка, що після Одара з Луном на Землю потрапляли інші дракони?

— Чому ти так вважаєш? — дідусь із цікавістю подивився на онука

— Ну дивись, — хлопчик підняв ліхтар вище, освітлюючи сухі кам'яні полиці. — Ми маємо розповідь про те, як Одар на Озері Спогадів розповідав про свою подорож уже там, на Тіа. На Землі він цього записати ніяк не міг. Отже, хтось інший дописував цю книгу набагато пізніше. Хтось, хто дізнався фінал історії.

— Згоден з тобою, — на обличчі дідуся з'явилася усмішка. — Ти дуже уважний. Судячи з усього, ця, пізніша частина архіву або не збереглася під час якихось давніх подій. Або... вона не потрапила нам до рук. Десь тут, тихенько лежить і чекає на свій час.

Дідусь ввімкнув світло. Перед нами справжнє підземне сховище, з документами, комп'ютер, принтер та сканер.

— І інтернет тут є? — здивувався Нестор.

— Так, а як же, — посміхнувся дідусь. — Ми звідси оригінали документів не виносимо, старий папір любить спокій . Але якщо тобі щось треба для дослідження, переводимо в оцифровані файли — і можна працювати з ними будь-де. Бачиш, усе розкладено по тисячоліттях.

Дідусь посміхнувся щось пригадавши.

—Бабуся, любить тишу. Ми зустрілись з нею коли вона працювала у бібліотеці. Її захоплення стародавньою міфологією, підказало мені, що я знайшов дівчину з якою в мене буде про що поговорити. Я закохався.

Нестор наче побачив діда з бабусею зовсім іншими. Він уявив їх молодими.

—О... був час що ми не виходили звідси декілька днів.—Дідусь задумався. —Всі мої наукові роботи зроблені разом з нею. Вона теж захистила докторську дисертацію. Але викладати не хоче. У нас з нею багато спільних наукових робіт.

Нестор Несторович вказав на видання де були їх наукові статті.

— Ходімо, зараз покажу ще дещо.

Дід увімкнув освітлення, і вони рушили далі. Попереду відкрилася величезна підземна зала, в самому кінці якої зяяла глибока прірва. Нестор посвітив туди, але промінь ліхтарика просто розчинився в пітьмі, так і не діставши дна.

— То це і є та сама печера, про яку писали у книжці ! Я впізнаю за описом...А що у прірві?

— Як не дивно, я ще не досліджував її,часу не вистачає... Я показав її ,щоб ти знав, та не впав туди. Ну все, на перший раз достатньо. Нас чекають мабуть.

Коли піднялись у верхню частину печери, де мати зазвичай проводила екскурсії для відвідувачів, Нестор одразу помітив нових постояльців готелю. Це були мати з донькою — дівчинкою приблизно його віку.

— А ми сьогодні будемо підніматись на гору Дракона? — якраз питала дівчина, роззираючись довкола.

Мати Нестора красномовно поглянула на сина, і в його голові чітко пролунала її думка: «Проведеш людей на вершину?»

— Так, я готовий провести для вас екскурсію на гору, — відповів хлопчик уголос, зустрівшись поглядом із дівчиною. — Хочете подивитись на вечірню зорю?

— Ой, так, дуже хочемо! — відповіли матуся з донечкою майже в один голос.

У цей момент на екрані телефона приїжджої жінки блимнуло сповіщення. «+ все добре», — прочитала вона коротке повідомлення та полегшено, чисто механічно зітхнула.

Нестор відчув її емоції і тихо запитав:

— Ви родина військових?

— Так, — відповіла жінка.

— Тоді екскурсія для вас безкоштовна.

Жінка сумно, але дуже тепло посміхнулася й подивилася на Катерину:

— Мабуть, ви теж родина військових?

— Так... А чому ви запитали?

— Бо тільки родини військових , не вагаючись пропанують безкоштовні послуги іншими родинами військових — тихо мовила гостя. — Ваш де?

— Зараз Сумський напрямок, — відповіла Катерина, поправляючи волосся. — Нічого, заробимо після війни, Анно Петрівно.

— Так, Катерино, я теж завжди так кажу. Спершу перемога. Правда ж, Дарино?

Дівчина мовчки кивнула у відповідь.

— То коли ми виходимо?

— Зараз обід, — діловито розпорядився Нестор. — Потім одягайтеся у зручний одяг і взуття — і йдемо. Я чекатиму на вас у холі. Обов'язково беріть із собою щось тепле, на висоті завжди прохолодніше, а термос із гарячим чаєм я візьму сам.

Останній рік Нестор навчався онлайн. У таких занять була величезна перевага — можна вчитися у зручний час, головне — встигати вчасно відправляти виконані завдання вчителям на електронну скриньку. Але, як часто бурчав дідусь, від цього «діти дичають і зовсім не вміють спілкуватись між собою».