Тягар знань та вибір Луна

Наша цивілізація драконів настільки древня, що в пам'яті роду навіть не збереглося спогадів про наші перші кроки у Всесвіті. Ми щасливі в цьому світі. Кожен дракон — це невіддільна частина єдиної, грандіозної нейромережі. Ми гостро відчуваємо емоції одне одного, ділимося думками на величезній відстані, і саме ця абсолютна єдність є головним секретом нашого виживання у Великому Космосі. Кожен із нас понад усе дорожить життям тих, хто поруч. І це принципово, докорінно відрізняє наш спосіб існування від буття на Землі.

Я забрав до своєї печери кристал із мапою зворотного шляху і спустився в найглибші, напівтемні яруси підземелля для роздумів. Хотів побути наодинці, щоб мої тривоги й сумніви не засмутили всіх навколо через наш ментальний зв'язок. Адже я досі не наважувався зробити загальну презентацію кристалів зі спогадами про своє відкриття — про планету, де вирують зовсім інше різноманіття форм життя.

Мені не давав спокою спосіб існування тих, хто населяв Землю. Чи не змінить побачене світогляд нашого виду? Яким буде наш вплив на розвиток землян, якщо хтось із драконів захоче вирушити туди, щоб дослідити Землю теж? Чи здатні ми втримати цей Тягар Знань?

Дракони Тіа живуть у повній емпатії та гармонії. Для них невідомими жорстокі конфлікти, ненависть і свідоме заподіяння болю. Побачене на Землі могло стати для нашого суспільства невідомим, руйнівним вірусом.

Мої сумніви, попри схоронення в глибинах скель, тонко відчувала Йокані. Звісно знав про них і Лун. Я сидів й дивився, як повільно тече підземна магма — точно так само, як колись на Землі дивився на плин води. Будь-яка течія має дивовижну властивість заспокоювати думи.

Слідом за мною в підземелля спустилися Йокані та Лун.

— Я вирішив, що ми маємо разом записати ці спогади, — Лун важко сів навпроти мене на базальтову підлогу. — Мені теж важко самому вкладати в кристали те, що завдає болю.

Йокані лагідно вмостилася поряд зі мною, торкнувшись мого крила.

— Одаре, я відчуваю, як ти щосили намагаєшся вберегти мене від чогось темного, — тихо мовила вона. — Прошу, відкрий мені цей спогад. — Я просто не хочу, щоб ти відчула той біль, що відчував я, — зізнався я.

— Але розповідь про відкриття нової планети, де вирує життя, буде неповною без правди. Та планета є такою, якою вона є.

Я глибоко зітхнув, розуміючи її правоту:

— Твоя правда, я мушу показати все. Але я досі панічно боюся, що це видіння може якось отруїти майбутнє нашого роду. Як гадаєш, Луне?

— Гадаю, слід детально розповісти про це земне явище на одному конкретному прикладі, — розважливо відповів старий мандрівник. — Щоб далі, коли ти описуватимеш події, всі чітко розуміли, про що йдеться.

Йокані підвелася, лагідно глянувши на нас: — Я залишу вас вдвох, щоб не заважати налаштувати резонанс. Але хочу бути першою, хто побачить готові спогади. Ось, візьміть чисті кристали.

— Йокані, ти ще зовсім молода, але неймовірно мудра, — кивнув їй услід Лун.

Щойно її силует зник у проході, ми з Луном зосередилися і почали ретельно переносити наші думки на прозорі грані кристалів.

— І от тепер ви все побачили й почули самі... — Одар із полегшенням видихнув, розриваючи ментальний зв'язок із кристалом презентації.

Думки сотень драконів, що зібралися навколо, повільно поверталися з далекої Землі назад, у безпечний простір Тіа. На Озері Спогадів запанувала тиша. Кожен із присутніх тепер розумів глибоку правоту Одара. Знання про те, що у Всесвіті існують інші форми життя з абсолютно іншим способом існування, вносило щось кардинально нове у їхнє сприйняття буття. Що саме? Хто знає...

Лун мовчки слухав хвилі думок громади. «Вони розгублені. Вони просто не знають, як усе це сприйняти», — промайнуло в його голові. Він щиро допомагав Одару створювати ці спогади, але досі не зронив жодного слова від себе. Проте зараз настав момент, коли він мав висловити власну позицію перед усіма присутніми. Зрештою, саме задля цього він і повернувся на Тіа.

Старий дракон вийшов уперед:

— Одар весь цей час шукав логічне пояснення діям землян. І я його розумію як ніхто інший. Коли я там, на Землі, вперше забрав життя інших живих істот, я щиро вважав, що мені більше немає місця серед вас, друзі. Але коли ми з Одаром з'ясували, що наші брати опиняються на тій планеті не з власної волі, я зрозумів інше. Ми зобов'язані попередити вас! Це може статися з кожним із нас, поки ми не з'ясуємо, звідки і коли з’являється Шалена комета, що несе мандрівників проти їхньої волі прямо до Сонячної системи. Ми мусимо чітко знати, хто і що нас там чекає, і головне — як повернутися назад додому.

Лун на мить замислився, згадуючи хвилини, коли почувався на Землі безмежно щасливим, і часи, коли його краяли муки від побаченого.

— Я бачив трохи більше за Одара, бо пробув там удвічі довше, — продовжив він впевненіше. — Але все, що вам дійсно необхідно знати про принципи існування життя на Землі, ми вже закарбували в цих кристалах.

Голос Луна пом'якшав, набуваючи особливої, глибокої теплоти: — І знаєте, що я вам скажу? Попри все, люди на Землі — дивовижні істоти. Вони не мають нашого ментального зв'язку, не чують думок одне одного на відстані й часто почуваються безмежно безсилими у своєму всесвіті, тому й шукають підтримки у невідомих всевишніх силах... Але їхнє вміння любити, співчувати й триматися разом — це наша спільна риса.

Він на мить замовк, згадуючи щось дуже дороге: — Вони такі крихітні, їхнє життя спалахує і згасає, як іскра. Але вони здатні створювати неймовірну красу. Вони вирощують дивовижні квіти й створюють музику, від якої навіть у нас, прадавніх драконів, тремтить луска. Вони вміють ділитися останнім шматком хліба й дарувати прихисток тим, хто потрапив у біду. Я бачив там стільки світла і чистої, дитячої радості, що вона зігріватиме мене й надалі. У моменти, коли нахлинуть сумні спогади про пережите, я згадую саме цю світлу людську радість. І в мене залишається надія — люди зможуть стати кращими. Але на жаль, час від часу вони сами собі створюють катастрофи планетарного масштабу. І я б не хотів щоб в цей час хтось з нас там опинився. Тому, якщо туди знову когось із нас занесе доля, майте це на увазі.