Шлях до Тіа.

Ми стрімко набирали висоту. Повітряний міхур повільно звільнявся від залишків газу, що спалахнув у нічному небі довгим вогняним шлейфом. У верхніх шарах атмосфери Землі наша луска почала виблискувати від іонізації повітря. Ми рухалися назустріч Зеленій кометі, яка наближалася, розтягуючи свій величний смарагдовий хвіст. Відстань скоротилася, залишилося лише обрати момент, коли приєднатися до її руху. Лун летів першим.

Ще мить — і я теж увійшов у гравітаційне поле комети, наче плавець, що пірнає у стрімку річку. Мене підхопила велетенська невидима рука. Мої кігті глибоко врізалися в пористу поверхню, що складалася з космічного льоду та прадавнього каміння. Лун радісно дмухнув вогнем:

— Поїхали!

Наблизившись до Сонця, комета парувала, огортаючи нас густою білою хмарою. Цього разу я точно знав, куди прямую, тому ретельно запам’ятовував маршрут та орієнтири.

Невдовзі Земля перетворилася на маленьку блакитну крапку. Я трохи дмухнув вогнем, і смарагдовий пил навколо заграв новими барвами. Я заплющив очі й почав слухати Космос. У безповітряному просторі не було звуку в людському розумінні. Але дракони вміли відчувати коливання полів так само природно, як люди слухають музику. Це була велична симфонія — гудіння далеких зірок та тонкий свист електромагнітних хвиль. Кожна планета мала свій неповторний голос: газові гіганти відгукувалися низьким, оксамитовим басом, а планети з кільцями бриніли, наче хтось невидимий перебирав срібні струни. Раніше я не порівнював їх із музикою, а зараз виразно почув цю мелодію Всесвіту.

Я ловив кожну вібрацію, чекаючи на рідну пісню системи Оз-Аз, де розташована моя планета Тіа. Нам потрібно було вчасно покинути цей крижаний крейсер. Якби хтось із наших старших драконів вирішив відправитися у свою останню подорож у вічність, він міг би зайняти наше місце на кометі...

Коли комета, наближаючись до нашої системи зірок, почала втрачати швидкість, я нарешті вловив рідні вібрації дому. Тепер я зрозумів, чому саме цю комету обирають для таких мандрівок — її рух значно сповільнювався в цьому секторі. Я подивився на Луна.

— Зараз!

Він розправив крила та розтиснув кігті. Потім так само зробив я. Комета понеслася далі у чорну безодню, а Лун зачекав мене, щоб разом повернутися на нашу чарівну Тіа. За мірками драконів, на Землі минуло зовсім небагато часу. Кожне земне життя спалахувало в нашій пам'яті яскравим промінчиком і згасало.

Ми обрали момент для посадки під час Золотого Інтервалу. Це був унікальний час, коли зірка Аз уже торкнулася горизонту, а Оз тільки починала свій підйом. Тіні на Тіа стали подвійними, вони перехрещувалися, створюючи химерні геометричні візерунки на поверхні. Моя луска від жорсткого випромінювання зірки Аз спалахнула глибоким кобальтом, а промені золотистого Оза додали мідних іскор на кінчиках крил.

— Де твій дім, Одаре? — запитав Лун, тримаючи потік.

— Моя печера — біля Озера Спогадів про навігацію.

— Он чому ти так гарно прокладаєш маршрути! — відгукнувся він.

— А моя — біля Озера Спогадів про галактики.

Я вже бачив рідну гірську гряду, де серед обсидіанових та базальтових скель ховалася моя домівка. Кристалічне плато перед печерою впиралося у величну Титанову білосніжну гору.

Ми пройшли Магнітний Екватор, де вихід енергії з ядра планети створював потужні висхідні потоки. Лун заклав крутий віраж. Увійшовши в атмосферу, ми з хвилюванням готувалися торкнутися поверхні теплого каменю Тіа й нарешті вдихнути рідне повітря — звичну для нас суміш інертних газів.

— Наше повітря тримає тіло, наче щільна невидима долоня. Як же я скучив за цим! — вигукнув Лун і розправив крила, готуючись до аеродинамічного гальмування.

Внизу нас помітили й чекали. Друзі радісно махали крилами, вітаючи мандрівників:

— Одар! Лун!

— Так, друзі, от ми і вдома!

— Ми бачили, що ви прилетіли на Зеленій кометі! То де ж ви так довго були?

— Ви задали дуже цікаве питання! — загадково посміхнувся Лун.

Я теж усміхнувся, почувши цю улюблену фразу з Землі. Під світлом двох рідних зірок усі наші пригоди на далекій людській планеті раптом стали здаватися далеким, дивним сном. Але Лун почув мою думку й хитро підморгнув — прямо як людина, яка щось задумала.

— Друзі, а чи є вільна печера біля той титанової гори?

— Так, є, але вона невелика. І навіть не одна.

— Підійде. Старому дракону — саме те, що треба, — Лун повернувся до мене. — Одаре, не гаймо часу. Підемо спочатку до тебе.

Його очі світилися не лише від відблисків Оз-Аз, а й від якоїсь щирої, дитячої радості. Ми затишно розмістилися у великій залі моєї печери.

Лун обережно підняв край своєї захисної луски біля самої грудної пластини. Там, де дракони зазвичай ховають енергетичні кристали, Лун дбайливо тримав... квітку срібного тюльпана.

— Я спочатку хотів узяти насіння земних квітів, — тихо мовив він, — але потім зрозумів, що умови для їхнього росту тут створити не вийде. Проте я радий, що ця згадка з Землі зі мною.

— Мабуть, тепер ми будемо часто бачити сни про ту планету... — прошепотів Лун, розглядаючи пелюстки.

Я теж дістав свій подарунок із Землі — маленькі металеві дзвоники. Знайшов зручний виступ під стелею і підвісив їх туди. Легенько дмухнув — і по печері рознісся ніжний, кришталевий передзвін: дінь-дінь, дзінь-дзінь-дон. — Треба буде знайти місце, де є постійний невеликий рух повітря, — усміхнувся я, — щоб вони тихенько дзеленчали нам, коли ми прокидатимемося.

Під час подорожі ми наситили кожну клітинку енергією, тому тепер треба увійти у тривалу фазу сну. Повіки вже мимовільно змикалися, даруючи спокій.

Ми були вдома.