.....Готель Драконів

Матуся поставила станок для плетіння маскувальних сіток просто у холі нашого «Готелю для Драконів». Туристів тепер було значно менше, ніж до війни, тож кожна вільна хвилина віддавалася цій тихій, кропіткій роботі.

На рецепшені з’явилося оголошення: «Для тих, хто допомагає плести захист для воїнів, екскурсія до Печери Драконів — безкоштовна».

Коли Катерина вела людей углиб гори на екскурсію, її розповідь була наче частиною тієї сивої давнини:

— За легендою, у цій печері жив дракон Одар, — розповідала вона, зупиняючись біля входу. — Одного разу він вийшов із глибини печери й побачив дітей, які гралися тут. «Ви не боїтеся мене?» — запитав він громовим голосом. Але діти ще не знали, що таке страх перед невідомим. Вони просто посміхнулися йому: «Ні!»

Катерина піднімала ліхтар, і промінь вихоплював дивовижні візерунки на стелі: — Тоді Одар розповів їм про зірки й створив це казкове небо, яке ви бачите над собою. А діти, граючись, виліпили ось цю модель Землі.

Вона вказувала на стару глиняну кулю, що нагадувала глобус, але з дивними, не баченими раніше обрисами континентів. Поруч у нішах печери розгорнулася музейна експозиція: масивні дубові меблі, кераміка та вбрання, що належали родині хранителів протягом століть.

Світ майже забув, чому ця гора зветься Горою Дракона. Для більшості це була лише гарна легенда для туристів. Лише хранителі знали, що деякі легенди ніколи не народжуються з вигадки. Люди звикли до Долини гарячих джерел і сучасних санаторіїв, але місцеві жителі все одно називали своє містечко по-старому — Сонечко.

Катерина любила виводити групу на вершину скелі, туди, де Одар колись зустрічав світанки, вдивляючись у горизонт. На щастя, рятувати туристів у горах останнім часом не доводилося — цифрові карти в телефонах добре робили свою справу.

З майстерні дідуся ми всі разом перейшли до кафе при готелі — повечеряти, а потім поспілкуватися за спільною роботою. Дивно, але під час плетіння сіток розмови завжди ставали особливо теплими, наче кожна вплетена стрічка сильніше зближувала нас.

— Мамо, поглянь, що я дізнався про древній календар ацтеків! — голос Нестора вивів Катерину з роздумів.

— Дідусь каже, що це обов’язково треба додати до нашої Книги.

Катерина відчула, як у грудях потеплішало. Син наче повернув їй сили, яких так бракувало останнім часом. Родина закінчила вечерю, і всі перейшли в хол до станків. Цього разу виплітали вже кольори літа: соковиту зелень різних відтінків із вкрапленнями коричневого, наче лісова стежка.

— Я коли читала твій діалог про Гімн, синку, — мовила вона. — Зрозуміла, нам не вистачає нашої музики.

Катерина дістала з кутка бандуру, яка мовчала з першого дня великої війни. Провела пальцями по струнах.

— А знаєте... — вона прислухалася до вібрації, що ще тремтіла в повітрі. — Може, варто відновити наші концертні вечори? Акустика тут така, що кожна нота зцілює душу. Нам усім зараз це потрібно.

— Дійсно, дорогенька. Ми вже й забули, як ти граєш, — бабуся ніжно обійняла Катерину. — Ми будемо плести, а ти заграй нам.

— Я все думаю, яка мелодія була в тій баладі з Книги Одара... Спробую імпровізувати на цю тему.

Пальці побігли по струнах. Ми вплітали стрічки, слухаючи бандуру. Гості готелю, зачувши музику, теж почали виходити з номерів і приєднуватися до нас: хтось брався плести разом із нами сітки, а хтось просто слухав.

— Як же я скучила за цими чарівними звуками, — бабуся непомітно витерла сльозу.

— Чому ж ви не казали? Я б грала для вас...

— Ми всі занурилися в новини, доню. Навіть поговорити нормально не встигаємо.

Дідусь, не відриваючись від роботи, додав:

— Я от якраз хотів сьогодні розпитати про піраміди. Онук підняв цікаву тему. Ти ж тоді зробила стільки фото в музеях, а розповідала мало.

— Так, ми тоді все бігом та бігом, — усміхнулася Катерина. — Я хотіла потім роздивитись на фото усі експонати не поспішаючи.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив один із гостей. — Ми побачимо Мексику вашими очима.

Катерина замислилася ,пригадуючи подорож.

— Знаєте... коли ми туди летіли, я навіть не думала, що колись згадуватиму ту подорож саме тут. У печері, серед війни. Несторе, синку, доповнюй розповідь. Ми ж разом були.

—У найтемніші часи приємно дістати зі скрині найсвітліші спогади.— сказала бабуся, вплітаючи зелену смужку.

Пальці на бандурі перейшли на тихе, розмірене перебирання струн і вона почала розповідь:

— Коли під крилом літака ми побачили Мехіко, я була вражена — яке величезне місто! Потім дізналася, що там живе приблизно двадцять мільйонів населення. Це ж як пів України! Ми вийшли з літака та довго йшли якимись низенькими коридорами до зали, де мали отримати багаж. «Якось зовсім непрезентабельно», — подумала я тоді. А потім ми вийшли з тих переходів — і перед нами відкрилася сучасна, величезна будівля аеропорту. Зараз я розумію: там не руйнували те, що було раніше, а просто вбудовували старе в нове. Так, як вони зводили свої споруди з давніх часів.

Вона трохи сповільнила темп музики, поринаючи у спогади:

— Місто велике, там частина багаті квартали,частина бідні. Я одразу звернула увагу що там чисто. Адже у фільмах часто чула зневажливу фразу про «брудних мексиканців». А тут навіть безхатьки були чистенько одягнені і не мали неприємного запаху. Тому це одразу помітила.

Усі вулиці обладнані великою кількістю стоків, куди має стікати дощова вода в сезон дощів, тому треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, це я зрозуміла роздивляючись що за воронячі гнізда на стовбах- кількість інтернет-кабелів на стовпах просто зашкалює — справжні хащі! —Катерина думками перенеслась у той час.

— А я звернув увагу що зупинки автобусів організовані чітко: в одні двері люди заходять, в інші — виходять. Мене навіть здивувало, як спокійно всі ставали в чергу. Усе відбувалося без метушні. Я тоді подумав невже у такому величезному мегаполісі це можливо?—додав син.—І багато автобусів двоповерхових . А в метро колеса вагонів на гумових шинах, і глибина може трохи більше ніж у нас в підземному переході, повітря там тепле, а не прохолодне як в нашому.