Про Епохи Сонця.

Про Епохи Сонця.

Після вечері дідусь знову вирушив до кузні робити скоби. Кожен сьогодні має робити те, що може, аби зупинити ворога. У нас є кузня, тому ми робимо скоби.

Десь знову тужливо лунала сирена — чиєсь життя просто в цю хвилину опинилося під загрозою. Але наша віддаленість від стратегічних об’єктів, що цікавили ворога, та міцні навколишні скелі давали впевненість у безпеці.

Я допоміг дідові внести в кузню нову партію сталевих прутів і нарізати їх на заготовки.

— Тож йди, Несторе, пошукай в мережі те, що хотів. Мені самому стало цікаво, — мовив дід, витираючи піт із чола.

Я повернувся до кімнати, поринув в океан інформації. Знання залишаються мертвими, якщо вони нікому не потрібні, колись я почув цю фразу, і вона крутилась у думках.

Ще до війни, коли я був малим, ми з мамою побували в Мексиці. Музеї, нескінченні фотографії експонатів... Мама тоді не могла зупинитися, фотографувала все підряд.

Я бачив на власні очі знаменитий Камінь Сонця — величезну кам’яну брилу вагою майже 25 тонн, діаметром 3,6 метра і товщиною в цілий метр! Як у далекому минулому людям вдавалося пересувати таку неймовірну вагу?.. Тож мій пошук став справжнім зануренням у глибини віків.

Раніше я думав, що цей календар — ровесник пірамід Теотіуакана, але виявилося, що його створили значно пізніше, лише у 1479 році нашої ери, за наказом нового правителя. В Латинській Америці тоді жило багато різних народів зі спільною релігією. В їхньому вимірі часу людство вже пройшло чотири великі епохи. І на той час тривала п’ята. Ми бачили календар саме П’ятого Сонця.

У 2012 році завершився цикл П’ятого Сонця, який мав назву «Науї Олін» — Рух. Я згадую, скільки тоді було галасу про кінець світу. А виявляється, що за п’ятою епохою йде шоста! Уявляєте... Я посміхнувся. Згідно з цим календарем, тепер ми перебуваємо на самому початку Шостого Сонця.

Зараз — перехідний період. От ти який, перехід з епохи в епоху... Я згадав, як езотерики на всі лади казали, що людство має зробити великий цивілізаційний стрибок...

Тепер, коли я дивився на новини, читав новини, у мене з'явилося стійке враження, що ми стрибнули прямо у прірву, а не зробили «великий цивілізаційний стрибок».

А ось відповідь про п’ять «пустих» днів мене по-справжньому вразила...

Але все по порядку.

Читаю: «Сонячний календар ацтеків (Шіуповаллі). Він складався з 18 місяців по 20 днів у кожному. Це в сумі давало 360 днів. Решта 5 днів року не належали жодному місяцю і називалися Немонтемі.

Значення: Назва буквально перекладається як «порожні», «марні», «безіменні» або «непотрібні» дні.

Чому вони вважалися нещасливими: Ацтеки вірили, що в цей короткий період світ стає максимально нестабільним, а завіса між світом людей і світом богів стирається. Настає час первісного Хаосу.

Заборони: Люди намагалися якомога менше розмовляти, не починали жодних нових справ, уникали найменших сварок і не проводили жодних релігійних церемоній чи святкувань».

Мені раптом стало шалено цікаво: а на які саме дати в нашому сучасному григоріанському календарі припадають ці п’ять таємничих днів? Я ввів це запитання у віконце штучного інтелекту.

Відповідь Gemini змусила мене здригнутися:

«Згідно з найпоширенішою астрономічною реконструкцією, 5 порожніх днів Немонтемі припадають на кінець зими: з 23 по 27 лютого. Це своєрідна "діра в часі". Дні, коли варта богів відсутня, а завіса між світами стає надто тонкою. Ацтеки вважали, що розпочати будь-яку справу в цей час — це або чисте безумство, або смертельний виклик самій долі».

Мені стало якось моторошно.

Якби у нас не було війни, то прочитав би і забув. У світі багато різних календарів, релігій, передбачень... але це мене зачепило. Це доказана закономірність, чи вигадка, тому що не вистачило пальців?

Чи навмисно рашисти обрали саме ці дати? Звісно, я не можу цього знати. Можливо, це лише збіг. Але збіг, від якого по спині пробіг холод.

Невже наш ворог вирахував і обрав для підступного нападу саме ті дні, коли Хаос у Всесвіті найсильніший? Вони повністю піддали свій розум темряві в період, коли будь-яка іскра може розгорітися у вічну нищівну пожежу. Що сталося з тими людьми, яких ми колись вважали близькими друзями? Як їхній розум зміг здатися цій чорній темряві?

Мене відкинуло у спогади.

Ми встояли — ті перші три дні, три тижні, три роки... Навіть важко повірити, але насправді пішов уже тринадцятий рік, як тривають бойові дії після анексії Криму (до речі, це теж був лютий...) та АТО на Донбасі.

Що нас підтримує, коли, здавалося б, «все пропало»? Адже у ворога об'єктивно більше зброї, грошей і людського ресурсу. Колись вони були просто людьми для нас, а зараз — просто рашисти.

Якось я почув уривок виступу якогось урода... «Ви думаєте, ми будєм ізвіняться...» після того, що вони зробили з нашими містами та селами... Хіба треба нам їхні «ізвінєнія»... Я не уявляю, що тепер буде у світі... Це наслідок того, що чокнуті дідугани тримаються за владу, чи світ котиться не в епоху Справедливості, а у небуття?..

Нам тоді було страшно. Неймовірно страшно. І зараз страшно...

Я знаю, що матуся у перші дні повномасштабного вторгнення наче взагалі перестала дихати і жити. Вона тижнями без зупину дивилася новини та слухала музику в навушниках. Вона дуже довго залишалася саме у тому дні, коли вперше збирала речі у рюкзак для батька — 25 лютого. Потім 26 лютого збирала інший, більший за розміром рюкзак, потім 27 лютого вони знову все наново перекладали... 28 лютого він поїхав з дому, отримавши офіційне призначення, де бути, що робити у війську.

Вона тоді не плакала, не благала його залишитися, бо добре знала — він уже прийняв своє рішення. І лише провівши його за ворота, вона зайшла в дім, до спальні, і тоді гіркі сльози лилися з очей: «До зустрічі, моє Сонечко, до зустрічі...» Я чув маму, відчував цей біль, який відгукується в мені навіть зараз, коли згадую.