У кузні. Два Нестори. Дідусь з внуком.

У кузні було тепло від розпаленого горна і затишно. Дідусь деякий час мовчки дивився на мене з посмішкою, а потім запитав:

— Ну що, онуку, як воно тобі — чути чужі думки?

— Якщо чесно, діду... я почуваюся так, наче підглядаю за кимось у замкову шпарину без запрошення.

— Розумію твої почуття, — кивнув Нестор Несторович. — Але я скажу тобі таку річ: ми насправді можемо повністю керувати цим процесом. Можемо вирішувати — чути нам тих, хто поряд, чи ні. Для цього твій власний розум має бути глибоко зайнятий чимось, що цікаве саме тобі. Він повинен активно думати, творити, аналізувати. А от якщо тобі справді знадобиться почути чиїсь думки, тоді потрібно буде свідомо зосередити на тій людині всю свою увагу. Вранці ми всі були зациклені на одній події — на тому, що мій син і твій батько їде з дому. Саме тому ти так чітко нас усіх і чув.

— Мені ще треба зрозуміти, як саме це працює. Наприклад, на яку відстань діє цей зв'язок...

— Так, згоден, це треба дослідити, — погодився дідусь. — Ти, до речі, хотів мене про щось запитати там, на подвір'ї? Саме в той момент, коли я думав про цю загальну людську віру в швидке закінчення війни.

— Так, діду. Я пригадав розділ із книги, де князь Мирослав і ватажок Аспар Сай обрали мир. І Аспар Сай тоді сказав , що ніхто у світі не погодився б їх прийняти... В мене з'явилася думка, що в нас на генетичному рівні закладена якась незламна надія на те, що все обов'язково буде добре — навіть тоді, коли все навколо дуже погано. Ми надто сильно віримо в те, що в кожній людині є щось хороше. Навіть ви з бабусею сьогодні щиро сумували через тих колишніх друзів, які зараз живуть у росії і мовчать.

Дідусь важко зітхнув, підкинув вугілля в горно:

— Можливо... Це наша карма. До повномасштабної війни ми не допускали навіть думки, що хтось у цивілізованому світі, як ми гадали, почне запускати ракети, нищити міста...тих хто це робив вважали дикунами ... — у дідуся перед очима стояли руїни, які йому довелося розгрібати після прильоту.

— Ми залишали ворогові шанс для примирення. Потім дорого за це платили... а через покоління знову вірили. Це не виняток. Так людська історія побудована. — Нестор-молодший намагався скласти мозаїку своїх знань у цілісну картинку.

— Кожна війна закінчується. Для всіх по-різному... На мій погляд, хто б не переміг, суспільство втрачає людяність. На війні людина стає бойовою одиницею, яка будь яким чином намагається вижити з обох боків протистояння. Тому коли я чую словосполучення «правила війни» мене нудить... Я не хочу, щоб ти навчився забирати чиєсь життя... Але що нам зараз залишається? Скласти голову під плаху, дати знищити весь наш народ? Стати слухняним підданим окупанта, яких він завтра ж поставить в свої ряди заставить воювати за себе ?

— Виглядає так, що ворог чудово пам’ятав, що так і не підкорив нас до кінця, — підхопив я думку. — Роками присипляв нашу пильність підступними казками про «братерство» та «дружбу», паралельно нищачи всі докази своїх минулих злочинів. І все знову починалося по колу... Як ти гадаєш, діду?..

— Несторе, не можна спрощувати все до декількох речень, — твердо перебив мене дідусь. — Історію треба знати. Але жити, озираючись лише на помилки та злочини у минулому, — теж помилка. Інакше цей ланцюг буде нескінченним. Приклад Аспар Сая і Мирослава каже, що люди іноді здатні прийняти хороші рішення... Вчасно зупинити кровопролиття. Саме тому сади Перемоги досі цвітуть у Долині і передгір’ї.

— Що тоді робити нам? — я відчув неприємний присмак відчуття, якому не мав назви.

— Я просто роблю в конкретному моменті часу те, що реально можу зробити. Те, як усе складеться далі, я вірю ,залежить від кожного з нас.

— Але ти хоча б упевнений, що ми зможемо встояти цього разу?

— Ми вже встояли, Несторе. Не перемогли ще, але — встояли. Тепер наше завдання — не проґавити свої здобутки та вивчити уроки історії. Свого часу, коли ще існував СРСР і я вчився у школі, я годинами думав: ну як же так сталося, що в молода Українська Народна Республіка не змогла втриматися? А коли мені самому виповнилося сімнадцять років і я вперше отримав доступ до нашого сімейного архіву, я був просто пригнічений. Бо дізнався з документів, що попри унікальну можливість під час розпаду Російської імперії, наші предки не скористалися ,у повній мірі, шансом захистити самостійну державу.

— Тепер я розумію, чому ти, дідусю, все життя працюєш саме на кафедрі історії.

— Так. Це місія, яку я обрав. Я маю можливість відкривати незамилені знання і шукати їх не тільки в наших архівах. Але давай все ж таки трохи попрацюємо молотом! Треба, щоб тіло в козака було міцним. Коли м'язи працюють, тоді й розум функціонує значно краще.

Ми працювали в кузні до самого вечора. Дзвін важкого молота об розпечене залізо допомагав, глушачи внутрішній тривожний гул.

Минув день, другий, третій... Від тата не було жодної звістки.

На екрані телефона навпроти його імені вперто світилося: «був у мережі три дні тому».

Час наче застиг, перетворюючись на суцільне, виснажливе чекання.

Здається, що весь світ продовжує рухатися — приїздять і від'їжджають туристи в готелі, дідусь іде на свої лекції, на кухні кипить робота, — але для нас трьох усе зупинилося на тій самій хвилині, коли татове авто зникло за поворотом у густому снігопаді.

— Геть думи сумні!— мама завжди трималася перед людьми. А може вона така і була.. вміла триматись.

Коли у двадцять другому ми вперше почули ті страшні вибухи, від яких підскочило все в будинку, прокинулися геть усі, крім тата.

— Це війна, велика війна— сказала вона тоді стримуючи сльози.

— Треба сказати татові, розбудити його!

— Ні... нехай спить. Нехай для нього війна почнеться на кілька годин пізніше.

Бабуся хвилювалася по-своєму. Її мовчання було гучнішим за будь-який крик.

Я дивився на неї та боявся зосередити увагу — боявся почути той невимовний, чорний страх за мого тата, що випалював її душу. Вона майже не випускала телефон з рук. Постійно перевіряючи повідомлення.