Відпустка тата закінчилась.

Я щойно дочитав книгу про драконів.

Кожна річ, кожен камінь для мене тепер дихає своєю історією. Вони наче розмовляють.

Стільки всього хотілось сказати батькові... а йому вже знову час залишати родину, повертатися на службу.

Ми всі прокинулися на самому світанку.

Тато з матусею, мабуть, цю ніч майже не спали.

«Коли вже ця війна закінчиться?» — тужливо думала матуся, збираючи речі.

«Коли ця війна закінчиться?» — відлунювало в думках бабусі.

«Чи закінчиться ця війна, поки я ще живий?» — важко думав дідусь, дивлячись у вікно.

«Що ж... ще один день війни... коли вже вона нарешті закінчиться?» — промайнуло в голові батька.

— Коли вже ця війна закінчиться... — раптом тихо сказав я вголос, повторюючи загальне німе благання.

— І я саме про це подумала, — озвалася мати. Татусь із дідусем теж одночасно про це подумали.

— Війну почати значно легше, ніж закінчити, — зітхнув тато, підходячи до мене. — Бо рішення про її початок приймає зовсім невелике коло людей. А от вихід із неї тепер залежить від величезної кількості тих, хто перебуває як у кабінетах так і безпосередньо на полі бою.

Дідусь важко опустився на стілець:

— Мені досі важко думати про те, що люди, з якими я колись щиро товаришував, яких ми стільки років запрошували до себе в гості, зараз опинилися по той бік, на боці ворога. Я от усе думаю, невже в мене тоді були настільки погані друзі? Чи, можливо, вони зараз у великій біді, бо просто не можуть знайти в собі сил повстати проти влади упирів, які штовхають весь наш світ до повної катастрофи?..

— Мені теж це питання не дає спокою. Але тепер усі зв'язки та контакти з ними остаточно втрачені, — тихо додала бабуся.— Зараз, я думаю що було помилкою видалити всі контакти.

—Чому?

—Таким чином вони мають однобоку інформацію. Не всім вистачить досвіду та сміливості шукати новини за межами їх офіційних. Там тотальна впевненість, що за кожним слідкують.

— Я тому видалив усе на самому початку — не хотів нікого підставляти. Але... хоч хтось міг би знайти спосіб сказати, що йому соромно. Що він не підтримує те, що робить їхня влада. Що вони розуміють: це військові злочини...

—Ладно... Проїхали..що вже про це казати.

«Як же я втомилася від цих розмов про війну...» — зсутуливши плечі, подумала мати.

Я подивився на матусю та спитав:

— Мамо, ти, мабуть, дуже втомилася від війни та цих розмов?

Мати здригнулася і з подивом поглянула на мене:

— Так... Сину, ти точно вгадав мою думку.

— Ні, я не вгадав. Я її чітко почув. Здається... здається, я справді чую ваші думки.

У кімнаті на мить запала тиша.

— Здається, тобі справді дістався цей прадавній дар — чути думки, — серйозно промовив тато, перезирнувшись із дідусем.

«В такий важкий час жити, ще й чути навколо чужі важкі думки...» — я відчув, співчуття бабусі.

— Я теж чую думки, — раптом спокійно відгукнувся дідусь, Нестор Несторович, дивлячись на мене, та ховаючи посмішку. — І вір мені, хлопче, це дуже корисна особливість , якщо тільки навчитися правильно її використовувати.

Бабуся аж сплеснула долонями:

— Несторе, але чому ж ти раніше ніколи нікому про це не казав?!

— Тому що це зазвичай дуже засмучує та лякає тих, хто перебуває поряд, — тихо й мудро посміхнувся дідусь.

Сніданок завершився.

Тато відніс речі в авто.

Матуся віднесла туди сплетені маскувальні сітки та «кікімори», а ми з дідусем принесли міцні металеві скоби для бліндажів. З міста Сонечка якраз підтягнулися волонтери, які теж підготували чимало корисного для передачі на передову: запасні шини, інструменти, дефіцитні медикаменти.

Настав момент прощання. І це слово прощання..зараз шкрябало душу.

Кожен намагався уявити, що наступна зустріч буде зовсім скоро. Що ця клята війна от-от закінчиться.

Дідусь тим часом подумав: «Дивно, чому більшість людей настільки впевнені, що війна от-от закінчиться? Навіть попри те, що наразі немає жодних видимих ознак для цього...» Він важко зітхнув і міцно обійняв сина.

Тато підійшов до бабусі, притиснув її до себе. Потім повернувся до нас із матусею.

— Я знаю, сину, що в тебе попереду велике, цікаве життя. Багато важливих справ. І ти обов'язково з усім впораєшся.

— Ми чекаємо на тебе вдома, тату. Бережи себе.

Мати стояла поруч і просто не могла вимовити ні слова. «Не надивилася на тебе, не наслухалася, любий мій... як же мені важко відпускати тебе кожного разу...» — кричало її серце.

Тато сів в автомобіль, завів двигун. І лише тоді вона, наче прокинувшись, крикнула крізь прочинене скло: — Я поклала тобі туди кошик із фруктами, як ти любиш!

— Плюс! — коротко по-військовому посміхнувся він їй, увімкнув передачу і рушив із двору.

Він уже подумки пригадував, що саме треба зробити по прибуттю, кому з побратимів яку передачу завезти.

Ми стояти на вулиці. З неба знову повільно падав густий сніг, на очах ховаючи під білою ковдрою свіжі сліди татового авто.

— Несторе, переодягнися у робоче, підемо разом до кузні, — тихо сказав дідусь. Я відчув, що він дуже хоче поговорити зі мною наодинці.

Мати з бабусею повернулися до готелю — якраз приїхала нова група туристів, тож треба було приймати гостей.