Долина Червоних Маків. Старт.

Долина Червоних Маків. Старт.

Гори Тянь-Шаню та Паміру величною, могутньою стіною тягнулися далеко внизу. Внутрішній навігатор безпомилково вів драконів у заповітну Долину Червоних Маків. Навколо панував травень — чарівний час, коли кожен куточок планети остаточно прокинувся від зимового сну, і кожна стеблинка тягнулася до сонечка. Дракони побачили залиту м'яким місячним сяйвом долину і повільно, безшумно сіли прямо посеред безкрайнього моря нічних квітів.

Одар припав до землі, обіймаючи її крилами, і жадібно вдихав той неповторний аромат, який останні роки так часто снився йому .

— Кажуть, на Землі є особливі місця сили, — тихо промовив він до товариша. — Мені здається, що одне з них точно розташоване тут. Побувавши в цій долині хоча б один-єдиний раз, сюди згодом тягне з неймовірною силою.

— І що ти хочеш робити тут у наші останні години на Землі? — запитав Лун.

— Дихати. Просто дихати на повні груди і дивитись навколо. Скоро світанок... У всесвіті є безліч красивих краєвидів, але саме тут я почуваюся якось особливо.

— Дякую тобі, що привів мене сюди перед відльотом, — щиро відповів Лун, озираючись. — Тут дійсно якесь зовсім особливе повітря.

І вони просто мовчки дихали, слухаючи нічні звуки.

Настав світанок.

На величний гірський хребет, засніжені вершини якого тримали небо, упали перші промені. Сніг засяяв чистим, яскравим золотом ранкового сонця. У небі весело зацвірінькали перші ластівки, радісно та дзвінко заспівали жайворонки.

Червоні маки, які слухняно спали всю ніч, повільно підняли свої важкі бутони і розкрилися назустріч теплим променям. Аромат диких квітів та гірських трав, густо вкритих ранковою росою, змішався з прохолодною свіжістю, створюючи неповторну суміш .

Дракони з насолодою вбирали цю мить у себе.

Одар помітив, що у бік гірської ущелини рухається невелика компанія дівчаток-підлітків. Їхній веселий, безтурботний сміх гармонійно вписався у ранковий спів жайворонків та гучне стрекотання коників у траві. Дівчатка йшли збирати квіти вздовж струмка, що бурхливо тік із чистих гірських джерел. Поступово вони піднімалися все вище й вище по схилу.

— Жанно, дивись, скільки тут цвіте гірської сирені! — захоплено вигукнула одна з дівчат. — Я кожен рік із нетерпінням чекаю саме на травень, щоб нарешті піднятися сюди і вдихнути цей аромат!

Ця дивовижна квітка була зовсім низенькою, а її суцвіття, зібрані в ідеальну, щільну кулю ніжного бузкового кольору.

— Цих квітів у природі залишилося дуже мало, — розважливо відповіла подруга. — Давай зірвемо лише по одній квіточці для букета, щоб вони зовсім не зникли з наших гір.

— Дівчата, йдіть сюди, я покажу вам одну рідкісну квітку! — голосно покликала їх Фаріда.

— Погляньте, жовті пелюстки у середині а по краям білі, схожа на тендітний підсніжник, що нахилив свою квітку до землі...який аромат! Дикий нарцис.

— Справді, дивовижний, чарівний запах схожий на нарцис! — підтвердила Індіра, схилившись над пелюстками.

Тим часом Люду цікавість понесла ще вище по схилу — туди, де в затінку скель ще зовсім не розтанув зимовий сніг. Вона дивилася на величні скелі , мимоволі згадувала казку, яку прочитала вчора ввечері. Там злий чарівник обертав могутніх батирів на німі скелі, вигукуючи закляття: «Тас бол!» — тобто «Будь каменем!». «А що, як ці скелі навколо нас теж насправді живі та мають свою таємну душу?» — думала дівчинка.

— Людо, тільки не ходи далеко по снігу! — голосно попередила її Фаріда, яка знала ці небезпечні стежки краще за всіх. — Під настом може бути глибока прірва, туди можна легко провалитися.

— Дивіться, підсніжники внизу вже давно відцвіли, а тут, біля самого снігу, вони тільки починають розпускатися, — з посмішкою відповіла Люда, повертаючись до подруг. — Вони навіть пахнуть якось особливо — наче чистою прохолодою та талим снігом.

Дівчата назбирали собі по невеликому гарному букетику . Присіли на пласкі камені, щоб відпочити. Вони дуже любили ходити разом в гораи, дивитися на неймовірну красу рідного краю та слухати пташиний спів.

— Індіро, заспівай нам якусь пісню, будь ласка, — попросила Люда, обхопивши коліна руками.

— Яку саме?

— Про маму. Ти співаєш її найкраще за всіх !

Індіра кивнула, трохи прижмурила від сонця очі, та заспівала. Дівчата слухали подругу, дивилися вниз на безкрає Червоне море маків, і кожна мріяла про щось своє. Біля підніжжя гір паслися табуни коней та корови. Вони теж чули дівочий спів, зрідка поводячи вухами, щоб краще вловити звук.

Час летів непомітно.

Сонце котилося за небокрай, і дівчата почали збиратися додому.

Вечірня зоря ,як завжди була казково красивою.

Засніжені вершини щодня вітали та проводжали сонце...

Безкрає море червоних маків, які ще зранку колихалися від ласкавого гірського вітерця, ближче до вечора скинули свої тендітні пелюстки. Вітер підхопив цей яскравий червоний пил і поніс його вслід за сонцем, що сідало за далекі гори...

«Сьогодні я вперше в житті порівняв ці маки з гарячим людським серцем, — подумав Одар, проводжаючи пелюстки поглядом. — Їхнє життя таке ж коротке, але неймовірно яскраве й сповнене пристрасті...»

Настав наш час повертатись додому.

Злітаючи високо в небо над Долиною, ми з Луном разом дмухнули потужним вогнем, стрімко набираючи космічну швидкість.

Дівчатка на стежці зупинилися, побачивши, як над маками з долині злетіли два дивовижних вогняних стовпи — золотистий та яскраво-блакитний, які швидко піднімалися в небеса.

— Що це таке?!

— Ти теж це бачиш?

— Так!

— Неймовірно! Що це було?!

Чотири маленькі дівчинки проводжали нас своїми здивованими поглядами.

За нами в нічне небо тягнувся теплий шлейф аромату гірської шавлії, чебрецю та тих дивовижних квітів, про які ми сьогодні вперше почули .

Ми стрімко набирали висоту, назавжди залишаючи позаду щільну атмосферу Землі.